інше… Про що завгодно. Згадувати…
І, зібгавшися в купочку, вона полинула думками в минуле. Згадала терем у Єлані, граді біля верхів’я Десни, де жила Боригоровою княгинею, згадала віконця з блискучої слюди, різьблення на сволоках, ложе з перинами з лебедячого пуху, яскравий розпис на стіні, запахи чистоти, багатства. Ах, як їй зараз усього цього бракувало! Адже й тут вона жила в кращій хаті, старостиній. Та тепер те все інакше сприймалося: помічала і дим, і кіптяву, і холод земляної долівки, і те, що жили усі гуртом, не було куточка затишного, кімнатки хоча б якоїсь простенької, де можна було б усамітнитися. А ще їй згадалися поїздки з Боригором, коли брав її князь із собою на всі торжища, із града у град возив, а ще на звірині лови потішитися брав. Світ простої дівчини з терпеїв раптом одразу розширився, став великим, людним, цікавим. Уже тоді безглуздим здавалося, що можна прожити увесь свій вік, не покидаючи рідного порога. Карина навіть жаліти почала вуя свого, дядька улюбленого, який, окрім як у навколишніх від Мокошиної П’яді селах, ніде й не бував. Усе повторював: «Чоловік сильний своїм місцем». Ет, знав би він, який цікавий світ, як хочеться до всього доторкнутися… Але виявилося, що саме Збуд і мав рацію. Тож як спіткало її лихо, подалася Карина не куди-небудь, а в Мокошину П’ядь, під захист старости-родича. І він не образив крівницю-небогу, обігрів біля димної кам’янки[25], прихистив. Та все одно Карина не почувалася тут спокійно, тоскно їй було. Навіть дитя, що росло в ній, не тішило, як інших жінок, тільки тягарем, зайвою морокою здавалося.
Тут на плече Карини лягла важка Збудова рука, і вона стрепенулася, прочувшись від спогадів. Обличчя ж дядька чомусь було напружене. Він хмурився, дослухаючись.
– Що се? Чуєш?
Голос був схвильований, тихий. Старший син, Каплюша, стояв поруч, розгублено крутив головою, ловлячи звуки.
– Неначе скоїлося щось?
Тепер і Карина розрізнила: кричали жінки якось не так, вищали, декотрі кликали злякано. Звук долинав з дальнього кутка селища, звідти, де городи впиралися в ліс.
– Може, жінки з Коров’ячою Смертю зітнулися? – висловила здогад Карина.
Проте, скоро й вона виразно почула серед жіночого вереску важкий чоловічий гомін. Чоловічих голосів було занадто багато, вони лунали все голосніше, лютіше, майже заглушаючи божевільний жіночий вереск. Несподівано зовсім близько почулися грубий окрик, тупіт, гучне кінське іржання. Собака у дворі, що до цього валував, раптом тонко болісно вискнув, заскавчав. І злий чоловічий голос виразно прокричав одне, страшне слово: «Пали!»
– Ой, лишенько! – простогнав раптом Збуд.
Карина побачила, як він стрімко схопився за топір, кинувся, як був, у самій сорочці, до дверей. Ледве встигла метнутися навперейми.
– Не ходи!.. – заблагала, із жахом розуміючи, що там, за брусованою стіною, страшне – там смерть.
Поки вуй, лаючись, вивільнявся з її чіпких рук, Каплюша вже кинувся до дверей з луком, розчинив