до хати.
Сказати правду, не чекав.
Що, на побивку повернувся
До рідного свого села.
То діло добре, відпочити
Теж треба, підождуть діла».
Пройшли в світлицю і до столу
Присіли. Та Іван мовчить.
То Голова узявсь до діла.
«Так що у тебе?» – говорить.
«То вірно, нічого тягнути
Вола за хвіст, як справа є.
Хоча й не справа це, скоріше,
Таке прохання вже моє.
Благаю Вас уклінно батьку,
Віддати доньку за мене.
Я за дружину хочу взяти
Марію вашу ось і все».
Андрій нервово головою
З усмішкою так похитав.
Поправив вуса, подивився
Якось прискіпливо й сказав:
«Я чув, ти вже тепер хорунжий.
Це гарний чин, якщо це так.
Ти, мабуть, вже багатий нині,
А не простий якійсь козак».
«Що я хорунжий, то це вірно, —
Іван одразу відповів, —
Та тільки чин я цей недавно
Так, може, з місяць, получив.
Так що багатства ще не маю.
Не вспів нажити ще грошей.
Але Марію я кохаю,
Вона мене, то що ж іще?»
«Кохання, це звичайно добре.
Я пам’ятаю молодим…
Та тільки швидко це проходить,
Як вранці геть зникає дим.
Марія розцвіла, як квітка,
Як по весні вишневий сад.
Таку красуню взяти схоче
Любий, і дуже буде рад.
А якщо кине, не дай Боже.
І що тоді, кому вона
Зів’яла буде вже потрібна?
На це дурних уже нема».
«Щось не второпаю я Батьку,
До чого ваші ці слова.
Марію я клянусь, не кину.
Ось Вам в заклад Душа моя».
Татаренко ледь посміхнувся.
«Навіщо цей мені заклад.
Його ж на хліба не намажеш,
Та і в хазяйстві він не в лад.
От якби гроші в тебе були.
Ото вже діло, є про що
І говорити, тоді можна
Прийняти твоє сватовство.
Коли ти гроші за Марію
Мені даси, тоді завжди
Гарненько міркувати будеш,
Не кинеш навіть без краси».
Іван напружився на лавці,
І головою похитав.
«Так скільки ж грошей дати треба? —
Крізь зуби Голову спитав.
Потилицю Андрій почухав,
Плечами двинув і сказав:
«Та тисячу, так небагато,
Я золотими б і узяв».
Іван на лавці аж підскочив.
Мовчить, насупився, як ніч.
«Таких грошей нема у мене.
Хоч голову рубайте з пліч».
«Та що таке ти кажеш, хлопче?
Твоя