що ні…
– З посольства?
– Я ж кажу, що не знаю!
– Ні, ти знаєш! Просто або не хочеш говорити мені усю правду, або відверто знущаєшся наді мною.
– О Боже, Івану! Та якби я тільки могла…
– Ти можеш, Марто! Ти все можеш. Так-от, хто його просив?
Вона замовчала. Її очі були скляними і, за великим рахунком, нічого не виражали. Принцип налив коньяк (значно менше, ніж першого разу), знову стис її щелепу, і влив той коньяк у Марту Римах, цю нещасну жінку, над якою так жорстоко посміялась доля. При чому робила вона це з самого першого дня Марти на цьому світі.
Їй довелось народитися в сім’ї Гібса Шлеу, який у сімейних відносинах визнавав лишень позицію сили та власного голосу. До дружини і єдиної дочки усе своє життя Гібс ставився, як до челяді, яка повинна пам’ятати, кому вона має завдячувати. Коли Марта вийшла заміж за Семюеля Римаха, то їй здалось, що ось, нарешті, настало те справжнє життя, про яке вона чула від подруг, або ж з Інтернету та екранів телевізорів. Та, чим більше часу її чоловік проводив з її ж батьком, тим більше той чоловік ставав подібним до того клятого батька. І нехай Семюель увесь час заперечував такий факт, кожного разу нагадуючи Марті, що вона має завдячувати йому за його подвиг, а як же інакше, адже саме він – він і ніхто інший(!) – вирвав її з рук тирана Гібса, проте лише Марта і знала всю правду про збіднілого нью-йоркського єврея з Брайтон-Біч Семюеля Римаха, який не зміг впоратись зі своїми комплексами. І саме ці комплекси були більшою та найгіршою частиною їх спільного сімейного життя.
Коньяк не п’янив її. Навпаки, він подарував їй ясність розуму та сильне бажання закінчити цю розмову. Розмову з чоловіком, заради якого ще рік тому, вона була здатна на все. Навіть на вбивство Семюеля Римаха та Гібса Шлеу.
Марта спробувала сконцентрувати свій погляд на фігурі Принципа, але нічого не вийшло. Тоді вона хитнула декілька разів головою і підвелась з дивану. Принцип допоміг їй встати.
– У тебе є цигарки? – спустошеним голосом запитала вона його.
– Ти не відповіла на моє запитання, – докірливо сказав він їй.
– А ти на моє, – посміхнулась вона йому.
– Гаразд. Візьми, – він простягнув їй пачку цигарок, а потім клацнув своїм стареньким Zippo.
Марта прикурила від його запальнички. Вони мовчали. Полковник Принцип не квапив її, адже бачив, що вона ще вагається.
«Замала доза», – подумав він. «Надто мала доза».
Тим часом Марто Римах допалила цигарку, повернулась до полковника і сказала:
– Мені потрібно прийняти душ.
– Це все потім, Марто. Потім. Чуєш мене, люба! Зараз потрібно зосередитись…
– Без душу я не скажу тобі більше ні слова, – її скляні очі нагадували погляд мертвої. На якусь мить Іван Сергійович злякався за неї і дав слабинку.
– Добре. Буде тобі душ. Але обіцяй мені одне…
– Я все тобі розповім, Іване. Все, що знаю, – вона провела своє рукою по його щоці і попленталась до ванної кімнати.
Принципу довелось чекати не довго. За хвилин десять Марта знову увійшла до власної вітальні. На