– і задумався. Чужий інтерес був очевидним в цій справі. Хтось був зацікавлений у появі та швидкому поширенні інформації про Римаха. Комусь є від цього користь. Проте, кому саме, він міг тільки здогадуватися. Останні півроку чоловік не займався справами. Він відійшов від них і зрозумів, що повинен був зробити це ще раніше. Але сьогодні йому кортіло знати всю схему, віднайти усіх учасників, зрозуміти мотив того злочину.
Він знав, що ще залишався мізерний шанс врятувати життя бідолашному Римахові. Він знав, що треба починати діяти. Організувати потужну інформаційну кампанію, натиснути на оперативників, зробити декілька дзвінків, підняти депутатів, зарядити зброю і кинутись з головою у нову справу. Справу, яка обіцяла бути вельми цікавою. Він розумів, що мовчання – переможне до смерті. Він знав цю технологію зникнення журналістів, співробітників правозахисних організацій та неурядових фондів, громадських діячів, опозиційних політиків і просто незручних та допитливих людей. В тому, що зникнення Римаха – не випадковість, а добре спланована спецоперація, він вже не сумнівався. Занадто багато він встиг побачити за своє життя, щоб назавжди відкинути геть усі залишки ідеалізму. На жаль, буденна реальність не мала нічого спільного зі світом ідеальних стосунків та цілковитої людської гармонії. Була лише одна сумна констатація факту. Жорстокість та неповторність моменту, коли людина починає розуміти, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Чоловік цілковито усвідомлював, що має кидати і ту каву, і лептоп, і свої кволі думки. Потрібно було стрибати у своє старе вольво і мчати на Велику Житомирську, де знаходилась штаб-квартира його колишньої організації. Потрібно було бити у дзвони, розплющувати очі бюрократам, розжовувати все своїм екс-колегам, заручитись підтримкою впливових людей. Та не було в нього вже того запалу, того юнацького ентузіазму, живої енергії молодості. Не мав він й жодного бажання лізти поперед батька в пекло. Роки тяжкої праці та правила Системи намертво відбили у нього тягу до ініціатив. Він втомився грати в завзятого бойскаута. Держава мала інших, більш гідних, аби займатись цієї справою. А ти, чоловіче, – відпрацьований матеріал. Так що насолоджуйся заслуженим відпочинком. Пенсіонерь собі на здоров’я!
– Теж мені майбутнє, – сплюнув він у відро для сміття, що стояло під столом. – З такими молодими і завзятими, як у нас, скоро і тридцяти мільйонів не залишиться. Повимираємо всі до бісової матері! І тільки в архівах Вашингтону, Брюсселю та Москви пилитимуться згадки, що колись була така собі держава в Східній Європі з її дурнями-громадянами, які завжди обирали ту владу, на яку й заслуговували.
Він встав і пройшов кімнатою, схрестивши рукою за спиною. При ході він дещо сутулився і нагадував тренера з боксу зі старих американських фільмів. Ніхто б в житті не сказав, що ця людина бачила і знала низку президентів, цілу низку міністрів, безліч депутатів, конгресменів, сенаторів, дипломатів. Він товаришував з повіями, знався з кримінальними елементами, ходив на полювання з контрабандистами,