начеб наїжачені хащі. Навіть ці жінки в затишному закутку дому Зукі нависали над нею так, що кожна чорна волосинка ріденьких вусиків Джейн і рівний, бурштиновий пушок на довгих руках Зукі, чутливий і статичний, лоскотали очі Александри. Вона ревнувала цього чоловіка, сама лише тінь котрого так збуджувала її двох подруг, які, в інші четверги, захоплювались тільки нею, її по-царському лінивою вайлуватістю, мовби в кішки, що вміє перестати муркати й почати вбивати. В ті четверги троє подруг викликали примари маленьких іствікських життів і змушували їх дзижчати й літати по колу в присмерковому повітрі. За правильного настрою й під час третьої склянки вони могли звести над собою конус влади, ніби намет, аж ген до зеніту, а низом живота відчути, хто нездужає, хто поринає в борги, кого люблять, хто скаженіє, хто палає, хто заснув, забувши про свої життєві незгоди; але сьогодні цього не станеться. Їх потривожили.
– Хіба це не смішно – вся ця історія з іменем? – сказала Зукі, дивлячись, як за вітражним вікном згасає денне світло.
Вона не могла бачити крізь високі, хиткі ромбовидні шибки, та перед її внутрішнім поглядом чітко стояло єдине дерево на її задньому подвір’ї: молода струнка груша, обтяжена плодами – важкими жовтими підвісками, ніби прикрасами на дитячому костюмчику. Нині кожен день духмянів сіном і стиглістю, на узбіччях доріг жевріли маленькі, бліді, пізні айстри, розкидані, як сміття.
– Вчора всі називали його ім’я, а ще раніше я чула його від Мардж Перлі, на язику крутиться…
– І в мене, – сказала Джейн. – Чорт. У ньому є оте таке маленьке слівце.
– Де, да, дю, – безнадійно спробувала Александра.
Три відьми затихли, усвідомивши, що вони й самі, зі зв’язаними язиками, перебувають під закляттям, сильнішим.
Недільного вечора Дерріл Ван Горн прийшов на камерний концерт в унітаристську церкву: це був кремезний смаглявий чоловік із жирним кучерявим волоссям, що наполовину закривало його вуха й купилося на потилиці так, що в профіль його голова нагадувала пивний кухоль із товстелезною ручкою. На ньому були фланелеві штани, чомусь розтягнуті під колінами, і піджак «Гарріс Твід» із латками на ліктях і хитромудро щільним зелено-чорним візерунком. Під ним була рожева оксфордська сорочка, з тих, що були модні в п’ятдесятих, а на ногах його вбрання довершували недоречно маленькі гострі лофери. Він вийшов у світ, аби справити враження.
– То ви місцева скульпторка, – сказав він Александрі після концерту на прийомі, організованому в залі церкви для музикантів та їхніх друзів і згуртованому довкола безалкогольного пуншу кольору антифризу.
Церква була доволі мила, у стилі грецького відродження з порожнистим ґанком із дорійськими колонами і присадкуватою восьмигранною баштою, на Кокумскассок-вей, праворуч від Елм, позаду Оук, її в 1823 році звели конгрегаціоналісти, але одним поколінням пізніше, 1840 року, вона перейшла до унітаристів. У цей ледачий вік занепаду віри її інтер’єр усе одно був то тут, то там прикрашений