лишень уяви собі, яке це приниження!
– Їм і справді треба поводитись обережніше.
Джейн спинилася, чекаючи, доки Александра скаже щось іще; тут був один момент, який вона мала добрати й висловити, та її розум був десь-інде, всередині неї розгорталися видовищні образи раку, ніби скупчення галактик, що повагом обертаються в чорноті, то тут, то там упускаючи смертоносну зірку…
– Він такий слабак, – нарешті висловилася Джейн, непереконливо, про Еда. – І чому вона завжди натякає нам, ніби покинула його?
А розум Александри вже линув за коханцями посеред ночі: струнке тіло Зукі, ніби лозинка, з якої зняли кору, тільки з податливими і м’язистими округлостями; вона була однією з тих жінок на грані хлопчачості, чоловічності, однак ефектних, настільки близьких до цієї межі, що їхня жіночність просочилася безвинною енергією, притаманною чоловікам, чиї освячені життя нагадують стріли, пущені у ворога рівними залпами, бо вони наперед навчені від своєї жорстокої хлопчачості, як треба вмирати. Чому вони не вчать цього жінок? Тому, що не правда те, що коли маєш доньку, то ніколи не помреш.
– Може, піду в якусь клініку, – сказала вона вголос, відтрутивши лікаря Пета, – де мене не знають.
– Ну, я придумала б щось, – сказала Джейн, – замість того, аби мучити себе. І бути занудою, якщо можна так висловитись.
– Гадаю, інтерес Зукі до Еда, – кинула Александра, намагаючись повернутись на хвилю Джейн, – частково пояснюється її професійною потребою бути в курсі місцевих подій. Хай там як, а найцікавіше не те, що вона й досі з ним зустрічається, а те, що цей персонаж, Ван Горн, несамовито намагався бути поміченим, тільки-но з’явившись у місті. Це лестить, і я думаю, нам варто замислитись.
– Моя люба Александро, в деяких речах ти й досі жахливо не розкріпачена. Знаєш, чоловік також може бути звичайною людиною.
– Я знаю, є така теорія, але я ще ніколи не зустрічала жодного, хто вважав би так. Усі вони зрештою виявляються чоловіками, навіть педики.
– А згадай, як ми думали, чи він часом не один з них? А тут раптом він зацікавився всіма нами!
– А я подумала, що ти його не цікавиш, вас обох більше зацікавив Брамс.
– Так, це правда. Так і є. Справді, Александро. Розслабся. Ти звучиш, ніби в тебе страшенна течія.
– Це щось жахливе. Завтра буде краще. Не забудь, цього тижня в мене.
– О Боже, так. Мало не забула. Я ж дзвоню у ще одній справі. Я не зможу.
– Не зможеш у четвер? Що сталося?
– Ну, тобі це не сподобається. Але це знову через Дерріла. У нього є кілька милих невеличких багателів[29]Веберна, які він хоче пограти зі мною, а коли я запропонувала п’ятницю, він сказав, що до нього приїздять японські інвестори, подивитися на його захисний засіб. Я тут ще думала заскочити на Орчард-роуд сьогодні після обіду, якщо хочеш, один з моїх хлопчиків просив прийти подивитися, як вони грають в сокер після уроків, та мені буде достатньо просто хвилинку посвітити обличчям біля лінії…
– Ні, дякую, люба, – сказала Александра. – В мене будуть гості.
– О, –