ще й бігаємо! – не втримався і розсміявся Шевченко.
Катя від такої його реакції зніяковіла. І, обсаджена з голови до ніг горобцями, запитала:
– Неге екенін білмеймін, сен украинша сѳйлесең тγсінемін?[38]
На це Шевченко лише знизав плечима. А тоді, задивляючись у вікно на хмарку птаства, що вже, немов вилітаючи з марева, крутилася над горбами, запитав:
– Скажи, а тебе, окрім горобців, які ще тварі люблять?
– Горобці?… Это торғайлар по-нашему?
– Так, – сказав Шевченко і з обережності, позираючи на сонмище пернатих, що сунуло до комендантської дачі, запропонував: – Може, нам краще зачинити вікно?
Катя і собі глянула на птахів, що підлітали, і розсипалася дзвінким сміхом:
– А! Не бойсь птиц! Они не меня любят, а мои баурсаки! – витягла з-за рукавів дві казахські перепічки, які кришила горобцям, і заповзято пожбурила їх у сад.
Горобці й усі крилаті миттю шмигнули за ними. Сад вибухнув різноголосим цвірінчанням і свистом. Шевченко й не помітив, як, скрадаючись навшпиньках, до його ліжка підійшла Ната і стрибнула до нього в обійми.
– Где ты был? Шьто шь тобой шьделали? Мне мама шькажьала, шьто тебя били плохие дядьки. Это правда? – спитала дівчинка, тицяючи пальцем у садно на Шевченковій голомозині.
Тарас і собі намацав те садно:
– А я й не пам’ятаю, – а тоді розквітнув в усмішці й запитався в милої пустунки: – А ти вивчила літеру «Н»?… Поки я з дядьками бився?
Наташа прибрала серйозності і, прикладаючи пальчика до вуст, зашепотіла:
– Тишьше, а то меня шьчашь выгонят… и вшьо ижь-жьа тебя.
Тарас хитро глянув на малу шалапутку й серйозно сказав:
– Ти, Нато, не крути. Літеру «Н» без мене вчила чи ні?!
Наташа закрутила лукавими очицями. І, щоб не відповідати, засмикала Шевченкові вуса, поторгала губи. Одне слово – робила все, що могла, заважаючи йому говорити.
Казашка Катя забулася про горобців і допитливо спостерігала за тим, як Тарас бавиться й водночас учить Нату.
Шевченко врешті ухилився від настирливих пальченят малої й перепитав суворо, натискаючи на кожній літері «Н»:
– Эн-н… Ты помн-нишь н-наш уговор?
Наташа знітилася, винувато похитуючи ніжкою в червоному сандалику.
– Помн-ню, – глибоко зітхаючи, майже приречено промовила, тільки щоб не опечалювати дядю Горича.
– А який він був? – спитав Тарас.
– Букву «Н» выутьшить на жьубок, – скрушно відповіла Наташа, але раптом спохопилася і, склавши губки трубочкою, намалювала в повітрі літеру «Н». – Ой, вшьпомнила! Я её давно выутьшила и давно жьабыла. Она шь ношьками такая! Шьтранная!
– А як вона називається?
– «ЭН».
– А ще як?
– Дядя Тарашь, у нашь шь тобой шьовшьем нет времени на литературу. Шьейчашь папа вернётшья и жадашьт пертшу!
– Ти не викручуйся, хитра, – зареготався Тарас.
– Я не хитрая. Я ижьворотливая!
Шевченко розхихотівся ще дужче. Глянув у бік казашки, яка так само посміхалася, але, здається, більше пташині, яку тримала