неначе граючись, підбіг до Івана, згріб за душу й кілька разів зацідив із задоволенням по розбитому обличчю. Той не опирався, тільки ледь чутно повторював: «Слушаюсь, вашство… Слушаюсь, вашство…»
Дядька з цікавістю спостерігав, тримаючись на відстані від утоптаного плацу. Йому подобалася смерть. Він від неї отримував найбільше збудження. Ніщо так не заводило, як хрип, жах в очах і останній подих. Кампіоні теж смерть подобалась, але він любив і погратися. Упокорення долі, яке ледве й міг укласти в два слова Бурков, бісили поручника, бо він уже не відчував у ньому страху. Через те бездушно молотив денщика руками й ногами, поки той не перестав повторювати ті свої два слова і не затих.
Кампіоні лютував над його тілом ще хвилину. Нарешті второпав, що Бурков мовчить, і сказав невідомо кому:
– Вот не люблю, когда в теле нет отпора. Бить не по чем.
І тут він наставився на Шевченка, наче вперше побачив, і заговорив, ніби згадав, хто перед ним стоїть:
– А-а! Это ты, пошлость грамотная. А ну подь сюды!
Не чекаючи, поки Шевченко до нього підійде, Кампіоні знову підбіг першим і потягнув, хапаючи за петельки, на середину майдану. Тарас інстинктивно скинув із плечей руку поручника, мимоволі стискаючи йому пальці. Це ошелешило, а потім запалило неабияк Кампіоні. Він закрутився і закричав до дядьки:
– Помоги, сволочь!
Дядька відразу підскочив, схопив Шевченка й поволік за наказом Кампіоні до цебра, склянок і змордованого денщика.
– Ты ответишь мне, хата мазанная!.. Руку мне хотел оторвать! – лементував поручник, картинно розминаючи пальці.
«Скільки цікавих слів у цьому піддавалі?» – дивувався Тарас і шкодував, що не може все записати до свого щоденника. Ану ж, якийсь негідник візьме, прочитає і донесе.
Поки Шевченко милувався словниковим запасом опияки в мундирі, той уже шарпнувся до нього, щоб уперіщити. Але й удруге не вдарив, а лиш ногою розмахнувся і поклав її Тарасові на плече. Брудна слина піною злиплася в кутках синього рота. Йому дуже кортіло катувати, але він зволікав із цим моментом і через це ще дужче збуджувася й насолоджувався.
– Но я… я милостив! Подсобишь мне – всё забуду. Вот мой носок! Бери и оттягивай! Чтоб носок в линию с ногой был, сучёнок! Мне на нём стакан больше минуты удержать нужно, чтоб вернуть свою тыщу назад!.. Понял?!
І тут Шевченко не втримався і його охопила хвиля ненависті. І щоб приховати її, він вдався до останнього свого засобу – подивився крізь Кампіоні, крізь його біло-багряну фізію. Крізь його всіяні капілярами водянисті очі. Крізь глухий наголовок його картуза, чорно-жовті еліпси його кокарди… крізь його шишкувату потилицю… Крізь його каламутний мозок… І там за ним, у нескінченності пустелі, побачив мряку… Велетенські сірі смуги роси, що спадала з неба. За нею вдалині маячіли горби завмерлих від утоми верблюдів, що спали біля Хівинського шляху. За ними купчилися кибитки купців-киргизів, які вже розпалювали костровища. І Тарас умить перенісся туди, в інший простір буття, випав із затиснутого над морем плацу.
А-аат! –