коли не знає, що сказати.
– Його більше цікавлять наші з тобою стосунки.
– Зі мною?
– З вами обома.
– А-а-а.
– Еде, я сумую за вами.
Я не збиралася цього казати… навіть не усвідомлювала, що думаю про це. Нефільтрована підсвідомість. – Вибач… то просто слова Ід,[149] – пояснюю.
Якийсь час він мовчить.
Нарешті:
– Що ж, а тепер тут слова Еда, – каже він.
За цим я також сумую, за його дурнуватими каламбурами. Колись він говорив мені, щоб я виділяла «Анна» у слові «психо-анна-літик». «Який жах», – парирувала я. «Сама знаєш, тобі подобається», – відповідав він і мав рацію.
Знову тиша.
Тоді:
– За чим саме ти сумуєш?
Такого я не очікувала.
– Я сумую… – починаю я, сподіваючись, що речення закінчиться саме по собі.
І слова починають литися з мене струмком, як вода, що несеться з ринви, мене прориває, наче греблю.
– Сумую за тим, як ти граєш у боулінг, – кажу я, адже ці дурнуваті слова першими злітають з язика. – Сумую за тим, як ти ніколи не можеш правильно зав’язати булінь.[150] Сумую за твоїми порізами після гоління. Сумую за твоїми бровами.
Доки я це кажу, помічаю, що ноги самі несуть мене вгору сходами, по сходовому майданчику, до спальні.
– Сумую за твоїми черевиками. Сумую за тим, як ти щоранку просив мене зварити каву. Сумую за тим випадком, коли ти підмалював очі моєю тушшю для вій, і всі на тебе витріщались. Сумую за тим випадком, коли ти вперше попросив мене щось тобі зашити. Сумую за тим, який ти ввічливий з офіціантами.
У ліжку, в нашому ліжку, занурюю обличчя в його подушку.
– Сумую за твоєю яєчнею. – Бовтанкою, навіть коли б мала бути оката. – Сумую за твоїми історіями на ніч. – Героїні відмовляли принцам, натомість віддавали перевагу варіанту дописати дисертацію та отримати ступінь доктора. – Сумую за твоїм копіюванням Ніколаса Кейджа. – Хоча це стало осоружним після «Плетеної людини».[151] – Сумую за тим, як ти довгий час вимовляв слово «глузд» як «глуз».
– Маленьке безглузде слово. Ти мене ще брала через це на глузи. Я сміюся мокрим сміхом і розумію, що вже плачу.
– Сумую за твоїми дурними-дурними жартами. Сумую за тим, як ти завжди відламуєш по шматочку від плитки шоколаду, щоб їсти, а не просто вгризаєшся в ту драну плитку.
– Ну й словечко.
– Вибач.
– Між іншим, відламувати смачніше.
– Сумую за твоїм серцем, – кажу я.
Пауза.
– Я так за вами сумую.
Знову пауза.
– Я так люблю… – перехоплюю уривчастий подих, – вас обох.
Це не шаблон, принаймні тут я його не бачу, – а я вчилася відрізняти шаблонні слова. Я просто за ним сумую. Я сумую за ним, кохаю його. Люблю їх обох.
Настає довга й глибока тиша. Я дихаю.
– Але, Анно, – м’яко каже він, – якщо…
Знизу долинає якийсь звук.
Тихий, таке низьке гримотіння. Може бути, будинок просідає.
– Хвилинку, – кажу я Едові.
Тепер чути чіткий сухий кашель, якийсь хрип.
В мене на