а наприкінці молитов вона зазвичай дзвонить у дзвіночок. Сміта разом із дочкою проказують молитву до Вішну, бога життя, творця всього живого, захисника всіх людей. Коли порушується світова гармонія, він втілюється у якийсь зі своїх аватарів, набуваючи форми риби, черепахи, вепра, лева з людським обличчям, а подеколи навіть людини, та спускається на землю, аби відновити баланс. Лаліта полюбляє сідати ввечері, після вечері, коло цього маленького вівтаря та слухати мамині історії про десять аватарів Вішну. Уперше спустившись на землю в людській подобі, він став на захист касти брахманів у їхній боротьбі проти кшатріїв та наповнив ворожою кров’ю п’ять озер. Лаліта щоразу здригається, коли чує цю частину розповіді. Граючись, вона завжди поводиться обережно, аби часом не розчавити якусь мурашку чи павучка – хтозна, може, Вішну зовсім поряд, втілений у подобі одного з цих крихітних створінь… Бог може будь-якої миті опинитися на кінчику її пальця… Ця думка її лякає й зачаровує водночас. Нагараджан також залюбки слухає Сміту, сидячи вечорами біля вівтаря. Його дружина неперевершено розповідає історії, хоча сама ніколи не вміла читати.
Цього ранку на історії немає часу. Нагараджан уже давно пішов, як завжди, коли сходило сонце. Він полює на щурів, так само, як і його батько, працює на полях, що належать джатам. Тут існує давній звичай: будь-яка справа, будь-які професійні навички (навіть секрети мистецтва полювання на щурів голіруч) передаються у спадок, від батька до сина. Гризуни нищать врожаї та проривають під землею цілі лабіринти. Нагараджан свого часу навчився розпізнавати в землі ці малесенькі специфічні отвори. «Треба бути уважним, – повчав його батько. – І терплячим. Не бійся. Спочатку щури тебе добряче покусають. Але згодом ти навчишся». Він пам’ятає, як у дев’ять років спіймав свого першого щура. Він засунув руку до нори – і його пронизав гострий біль: щур вкусив його за ту чутливу ділянку долоні, між великим і вказівним пальцями, де шкіра така тонка й ніжна. Нагараджан зойкнув і висмикнув руку – з неї юшила кров. Батько лише розсміявся. «І знов невдача. Ти маєш діяти швидше й повинен заскочити його зненацька. Спробуй-но ще раз». Та Нагараджан боявся, він ледь стримував сльози. «Ще раз!» Він шість разів брався за це знову, витримав шість укусів, перш ніж вийняти зі сховку величезного щура. Батько взяв гризуна за хвіст, ударив головою об камінь, а тоді знову простягнув його синові. «Ось і все», – просто сказав він. Нагараджан узяв мертвого щура, свій перший трофей, і поніс додому.
Мати спочатку перев’язала йому руку. Потім засмажила пацюка, і вони з’їли його разом на вечерю.
Даліти – такі, як Нагараджан, – не отримують грошей за свою роботу, а лише мають право забрати те, що спіймають. Це своєрідний привілей: щури належать джатам, бо саме вони є власниками полів, а отже, можуть розпоряджатися тим, що на них росте, і тим, що перебуває в землі.
Смажений щур смакує не так уже й погано. Дехто каже, що на смак нагадує курку. Це курка бідноти, курка далітів. Єдине м’ясо, яке в них є. Нагараджан каже, що його батько з’їдав щурів цілком,