яка раніше чітко виділялася на землі, тепер ледь помітно бігла між кущів, поки зовсім не розчинилася між старою хвоєю.
– Кажуть, у карпатських горах живе Блуд, який збиває людей із правильного шляху, – Леся знесилено присіла на трухляву колоду.
Її очі вже висохли від сліз, і тепер у них оселилися іскорки страху.
Ксеня втомлено присіла поруч.
– Нісенітниці. Ми просто пішли вгору не тією стежкою. Зараз знову спустимося на долину, візьмемо трошки вліво й вийдемо прямісінько до…
– Ксю! Хіба ти не бачиш, що ліс нас не відпускає? – мало не прокричала Леся. – Це була єдина стежка нагору, по якій ми щойно прийшли!
Ксеня мовчала. На екрані мобільного телефону світився напис «обмежений сервіс». А в голову закралася думка, що вони й справді загубилися.
– Дурниці! Ми знайдемо дорогу, – якомога впевненіше сказала вона, борючись із власним страхом. – Не розкисай, мала!
Раптом між дерев замайоріла чиясь постать. Висока жінка, від голови до п’ят убрана в білу полотняну сорочку, наближалась до них, розсікаючи босими ногами траву. Вітерець, що увесь час гуляв поміж гір, кудись зник, і жодна волосинка розкішних розплетених кіс жінки не рушила з місця.
Дівчата переглянулися й стрімголов кинулися крізь чагарники назустріч дивній пані. Помітивши їх, жінка ласкаво посміхнулася:
– Що, загубилися, мої голуб’ята? – проворкотала вона.
Діти кивнули.
– Виведіть нас на дорогу, шановна! – попросила Ксеня. – Ту, що понад Чорною Тисою, веде до Лугів. Там у нас санаторій… Ви ж знаєте, де вона?
– Звичайно, знаю, – солодко посміхнулася жінка, жалуючи Лесю по її короткому волоссю. – Сюди…
Легкою ходою жінка пішла вперед між порослими лісом горами, де не знати звідки знову з’явився манівець. Ледь торкаючись землі, вона йшла швидко й невимушено, неначе пливла по повітрю, а її усміхнене обличчя час від часу поверталося до супутниць, перевіряючи, чи встигають вони.
Стежка повела угору. Із висотою різнотравні луги змішувалися з лісом, де між високими смереками де-не-де зеленіли буки й тоненькі клени. Трав’яниста стежка все більше покривалась дрібними камінцями, і чим вище в гору, тим більше укритих димкою вершин виринало на обрії. Під самими хмарами блищали ще нерозталі з зими сніги, відбиваючи блискучі промені сонця.
Раптом позаду щось хруснуло, і на стежку вибіг вухатий заєць. Він здивовано огледів подорожніх і побіг далі в гущавину. Дівчата задивилися на прибульця – бачити лісових звірят так зблизька – просто в двох кроках – їм ще не доводилось.
– Гарненький, – усміхнулась Леся. – Він нас зовсім не злякався, правда ж, пані?
Але жінка не відповідала. На місці, де стояла їхня провідниця, зараз погойдувалась жалка кропива.
– Куди вона зникла? Пані!
У відповідь лише голосніше защебетали пташки і зашумів зненацька налетілий з-за гір вітер. Дівчата знову зостались самі.
– Як гадаєш це була зла відьма? – спитала Леся, і її шкірою