весілля не доїхав у квітні 1847 року заарештований Шевченко. Костомарова заарештували за кілька днів до того. Він був сином російського дворянина і українки-кріпачки з Острогожчини, тих самих країв, які зародили в Рилєєва інтерес до України. Костомаров закінчив Харківський університет і в 1846-му обійняв кафедру в Київському університеті, наступного року він з товаришами заснував Кирило-Мефодіївське братство. На той момент він уже був знайомий з «Історією русів», цей трактат ще наприкінці 1830-х років вплинув на політичні погляди та історичні твори Костомарова, зокрема на його біографію Богдана Хмельницького, яка вперше вийшла в 1857-му.
«Історія русів» справила вплив і на погляди іншого братчика, Пантелеймона Куліша (1819–1897). Він народився в сім’ї дрібної шляхти на Чернігівщині і став одним з найвпливовіших українських письменників і фольклористів ХІХ століття. На початку 1840-х років не було більшого шанувальника «Історії русів» і палкішого пропагандиста пов’язаного з нею козацького міфу, ніж Пантелеймон Куліш. У 1843 році він опублікував два твори, на яких великою мірою позначилася «Історія русів», – російськомовну повість «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» і популярну історичну поему українською «Од початку Вкраїни до батька Хмельницького».[76]
Тридцяті – сорокові роки ХІХ століття – апогей впливу «Історії русів». Її персонажі, справжні й вигадані, траплялися не лише на сторінках творів Рилєєва, Пушкіна, Гоголя, Шевченка і Куліша, а й у багатотомних виданнях з історії України. Вона послужила одним із джерел другого видання «Истории Малой России» (1830) Дмитра Бантиша-Каменського і стала основним джерелом для п’ятитомної «Истории Малороссии» Миколи Маркевича, яка вийшла друком у 1842–1843 роках.
Таємничим трактатом захоплювалися не тільки історики й письменники, а й українське дворянство, зазвичай далеке від інтелектуальних занять. Німецький мандрівник Йоган Коль побував у Наддніпрянщині наприкінці 1830-х років і писав, що «історія Кониського» (прізвище архієпископа він писав «Каневський») надзвичайно популярна у місцевого дворянства, а в деяких місцевостях свій примірник є в кожному маєтку.[77]
Існував чималий суспільний запит на публікацію «Історії русів», але плани шанувальників цього твору, зокрема «першовідкривача» рукопису Олександра фон Брігена, опублікувати його так і не здійснилися. Перші уривки з’явилися друком 1834 року в альманасі «Запорожская старина», що його видавав гурток харківських романтиків. Чільною фігурою цього гуртка був Ізмаїл Срезневський (1812–1880), автор багатьох літературних містифікацій, зокрема на «Історію русів». Уже згадувалося, що нову порцію уривків опублікував 1836 року Олександр Пушкін. Існували й інші плани надрукувати повний текст, але до справи не дійшло. Йоган Коль пов’язував це з вільнодумним характером «Історії русів» і мав рацію. Твір 1846 року опублікувало Імператорське товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті, яке не підлягало звичайній цензурі.[78]
Публікацію організував учений секретар товариства Осип