сведения, до малороссийской истории относящиеся, но мало оных нахожу. До сих пор мы не имеем полных бытописаний отечества нашего. Верные и важнейшие следы оных теряются по примечанию моему столько ж почти в несчастных опустошениях края нашего и истреблениях оных [історичних джерел], сколько и в самых запущениях [тобто лакунах у джерелах. – С. П.]. Писатель сей истории находит для себя препоны сии и бросает перо свое. Кроме того что беспристрастного будет только читать потомство. Малая способность, слабые знания мои и то отвлекают меня от труда сего, сколько я о предприятии его ни думаю».[107]
Василь Горленко вважав, що його знахідка вкупі з листами Василя Полетики, які опублікував Лазаревський, виказує імовірним автором «Історії русів» саме Василя, а не Григорія Полетику. Горленко також покликався на думку Максимовича, що архієпископ Кониський надто добре знав історію рідного краю, щоб бути автором трактату, у якому чимало фактичних помилок, а Григорій Полетика надто добре освічений, щоб використовувати «Історію русів» як джерело. Мало того, Горленко вказував на текстуальні паралелі між «Історією русів» і творами Василя Полетики, серед них була і «Записка о малороссийском дворянстве» (1809), підготовлена на прохання маршалка полтавського дворянства. Горленко доводив, що коли «Історію русів» справді написав Григорій Полетика, то Василь мусив би згадати про існування такої історії в листуванні з Чепою у 1809–1810 роках. Проте не згадав, із чого Горленко робить висновок, що «Історію русів» написав Василь, а не Григорій. Але навіщо ховати особу автора за ім’ям архієпископа Кониського? Горленко мав відповідь і на це питання: твір, створений при ліберальному режимі Олександра І, було остаточно завершено вже після поразки повстання декабристів, і в епоху політичної реакції він не міг вийти під справжнім іменем автора.[108]
Василь Полетика, новий кандидат на авторство «Історії русів», народився 1765 року. Перші роки його життя минули в Україні. Батько знайшов Василю з братами гувернанта-француза, але згодом відправив сина у католицьку школу у Вітебську. На додачу до української і російської Василь Полетика вивчив також латину, німецьку, французьку і польську. За рекомендацією архієпископа Кониського він вступив у Віленський університет. Пробувши короткий час на службі в армії, він повернувся у батьківський маєток, став провідником місцевого дворянства та уславився як патріот, поборник освіти і ліберальних реформ Олександра І. Дві промови Василя Полетики надрукував петербурзький журнал «Вестник Европы», що зробило його ім’я відомим по всій імперії, а в колишньому Гетьманаті він узагалі став знаменитістю. Опубліковане Лазаревським, а потім Горленком листування свідчить, що Василь Полетика активно цікавився українською минувшиною і збирався писати ґрунтовну історію батьківщини. Він помер 1845-го у віці вісімдесяти років. Жодного рукопису або фундаментальної публікації з історії України по ньому не лишилося.[109]
Тепер