лицем наданих випромінюванням свідчень, Планк зазначав: «Я не можу зрозуміти Джинсової впертості; він є прикладом теоретика, який ніколи не мав би існувати, точно як Геґель у філософії. Якщо факти не відповідають теорії, тим гірше для фактів» (про всяк випадок, якщо читачі відчують бажання написати мені листи, цей наклеп на Геґеля звів Планк, а не я!).
Пізніше Планк потоваришував з іншим фізиком, який дозволив фактам привести себе до іншої революційної ідеї – Альбертом Ейнштейном. 1914 року, коли Планк став деканом Берлінського університету, він організував для Ейнштейна нову посаду професора. Спершу Планк не міг прийняти видатний здогад Ейнштейна, який той висловив 1905-го, – того ж року, коли запропонував спеціальну теорію відносності, – що світло не лише випромінюється матерією у вигляді квантових пакетів, а що промені світла як такі існують у вигляді наборів цих квантів, тобто що світло як таке складається з частинкоподібних об’єктів, які ми нині називаємо фотонами.
Ейнштейн дійшов до цієї думки, намагаючись пояснити феномен під назвою «фотоелектричний ефект», що його відкрив 1902 року Філіпп Ленард – фізик, чий антисемітизм пізніше відіграє ключову роль у відтермінуванні присудження Ейнштейну Нобелівської премії і, що цікаво й навіть поетично, приведе до того, що науковець отримає її не за свою роботу над теорією відносності, а саме за фотоелектричний ефект. Фотоелектричний ефект полягає в тому, що світло, спрямоване на металеву поверхню, може вибивати з атомів електрони й породжувати струм. Проте яким би інтенсивним не було світло, якщо його частота нижча за деякий поріг, жоден електрон не вибивається. Але щойно частота перевищує цей поріг, виникає фотоелектричний струм.
Ейнштейн збагнув, що це можна пояснити, якщо світло поширюється у вигляді мінімальних пакетів енергії, пропорційної частоті світла, як постулював Планк для світла, випроміненого матерією. У цьому випадку лише світло з частотами, що перевищують деяку граничну величину, може містити достатню кількість енергетичних квантів, щоб вибити електрони з атомів.
Планк міг сприйняти квантифікований випуск випромінювання як пояснення свого закону випромінювання, проте припущення, що квантоподібним (себто частинкоподібним) є світло як таке, було настільки чужорідним для звичного розуміння світла як електромагнітної хвилі, що Планк уперся. Лише шість років по тому, на конференції в Бельгії, на одному із Сольвеївських конгресів, які пізніше стали знаменитими, Ейнштейну врешті-решт вдалося переконати Планка, що класичну картину світла слід відкинути й що кванти (вони ж фотони) дійсно існують.
Також Ейнштейн був першим, хто на практиці використав факт, який пізніше відкинув у своєму знаменитому твердженні, що висміювало ймовірнісну сутність квантової механіки й реальності: «Бог не грає в кості зі всесвітом». Він показав, що, якщо атоми спонтанно (себто без безпосередньої причини) поглинають та випускають скінченні пакети випромінювання в міру того, як електрони