батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетіли на наше село…
Тепер Аліє опустила очі долі, та за мить посміхнулася й по-змовницькому підморгнула.
– А якби я запропонувала тобі… – татарка перейшла на шепіт і проговорила Марині на самісіньке вухо, – тікати зі мною до України?
– Панночка… насміхається наді мною?
Аліє похитала головою.
Марина на мить полишила свою роботу та недовірливо покосилася на Аліє.
– Дорога дуже довга, – нарешті сказала вона. – І небезпечна.
– То так ти хочеш повернутися на батьківщину? Ти краще будеш прислуговувати в гаремі, ніж принаймні спробуєш ще раз побачити своїх рідних?!
– Це було б самогубством, – коротко відрізала Марина. Її наївний телячий погляд раптом став холодним й осмисленим.
– Ти не розумієш… Я все продумала. Ми поїдемо не самі.
– Ми..?
– Так! – ледь не викрикнула Аліє, і трохи тихіше продовжила: – Я вирішила тікати звідси. Нехай я не спроможна звільнити Лукаша, але я можу втекти сама й передати його послання матері! Ти поїдеш разом зі мною? Ми поїдемо в Україну, розумієш? – Аліє збуджено затрусила служницю за плече, а та лише важко зітхнула, безперестанку кліпаючи своїми великими очима.
– Я не… Я не знаю… Хто такий цей Лукаш?
У двері зненацька постукали.
– Хто ще там? – нервово кинула Аліє.
Марина підійшла до дверей й безшумно їх відчинила.
На порозі стояв Махмуд, він був старшим братом Аліє, котрий покинув гарем, коли дівчині було лише шість років. Втомлені очі – сині, як у матері, – бліда шкіра та нетверда хода свідчили, що він нездоровий. Проте Махмуд намагався триматися прямо, гордо здіймаючи вгору вольове підборіддя.
– Доброго вечора, сестричко, – похмуро привітався він татарською.
Підхопившись із крісла, Аліє Ханим схилилася в поклоні, ховаючи за розплетеним волоссям очі, у яких дедалі більше розгорався недобрий вогонь.
– Як твоє здоров’я, добрий мій брате?
– Було б набагато краще, якби ти мене не засмучувала, – холодно дорікнув Махмуд. – Скажи мені, люба сестричко, ти ходила до того ув’язненого козака, який мене ледь не вбив?
– Я ходила дивитися на польську шляхтянку, на її вбрання й манери, – усе ще не підводячи голови, якомога спокійніше відповіла дівчина та відвернула обличчя від світла лампадки.
Махмуд повів бровою.
– Якщо хочеш, я тобі з походу сотню таких сукенок, розшитих золотом і перлами, привезу! Тільки скажи – я ж усе заради тебе зроблю! Але навіщо ти просила батька за того бісового козака?! – мало не викрикнув Махмуд-ага, переходячи на українську. Це була мова їхньої матері, якою вони часто спілкувалися дітьми.
– Я… Мені зробилося шкода його… він же подарував тобі життя!
– Якби не він, то ніякого бунту на галері не сталося б! Нехай ми й вирізали їх усіх до одного, але й вони нам завдали клопоту. А найголовніше – раби тепер знають, що це можливо. Бо