день близетсе!
– Ніхто, єк Бог любенький! – жінка знову перехрестилась.
БІДОЧА
Роздався стук у двері.
– Слава Ісу!
– Навіки Богу.
Вечірні гості зайшли до хати і обступили піч. Запахло прілим листям.
– Ми чули, що у вас є син повнолітній.
Запала гнітюча тиша.
– Най іде з нами до лісу, воювати з москалями, – гість знову замовк.
– Проти більшовиків, за Самостійну Україну!
– Йуй, та він такей слабей у нас!
Один з нічних гостей, витримавши паузу, граючись ножем на столі й посміхаючись собі в бороду, пробурмотів задумано:
– Оден Іван кєловий дужей.
Інші, стиха, сумовито засміялися.
Ґаздиня гірко розплакалась. Блідий і ніби байдужий до того, що відбувається, Олексій Бідоча сидів на припічку.
– Добре, збирайте хлопця!
Запала тиша. Менші діти дивилися з печі. Мати, схлипуючи, ходила хатою, щось метушливо збирала до сумки.
У старому двобортному піджаку від дєдьового анцуга[30] та цивільному плащі Олекса найменше був схожий на вояка. Навіть кріс у руках тримав якось недоладно.
Боївка УПА, у яку потрапив Олекса, блукала осінніми смерековими лісами, часом заходячи до поодиноких хуторів на нічліг, а часом ночуючи просто в лісі, коло багаття, закутавшись у смерекове віття та сухе листя. Почав вже падати перший сніг. І ось одного туманного ранку вони почули, як десь близько бреше кутюга[31]. Їх вистежили і зненацька оточили. Тут, на місці останньої ночівлі, вони дали свій останній запеклий бій. Олекса скинув свого кріса і почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились і у нього нічого не виходило. Почалася стрілянина, впереміш з російським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострілу, Олексу розбив напад «чорної хвороби»: він впав у листя, тіло здригалося від конвульсій. Бій закінчився. Опритомнівши, він побачив, як москалі, матюкаючись, складають тіла вбитих.
– Что, очнулся, блядина? – прокричав офіцер у шинелі, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно він спробував підвестися. Олекса знову впав у листя. Раптом підбіг інший солдат і прокричав:
– Штрафной удар!
Присутні зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвілій гімнастерці з медалями, підійшов, підняв Бідочу за поли старого піджака:
Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живіт.
Олекса упав на коліна.
– Хорош! – крикнув офіцер, витираючи чобіт від Олексиної крові об тіло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.
– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!
Усі знову зареготали.
Олекса лише зараз відчув, що у нього нема зубів, і все тіло пронизує біль. Вочевидь, ще до того, як він отямився, його били ногами. Сплюнувши кров із скалками зубів, він підвівся та зумів роздивитись місце недавнього бойовища: довкола