в Галочому Чорна Борода і дав про себе знати, обеззброївши в Тридубах «телеграфну роту», розбивши «продотряд» та вербівську міліцію.
Заговорили села про Галоче. Заворушились старі повстанці. Як я прийшов, у загоні було 70 душ. У цей час прибув зв’язковий від от. Заболотного й поінформував, як з новими силами розвивається повстанський рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та інших, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.
Інформація справила на козаків велике вражіння. Піднісся бойовий настрій. Другого дня на Великдень ми відважились наскочити на Голованівське. Наскок був дуже вдалий: розгромили «комуністичну роту» й численну міліцію, знищили продбазу (продовольчу базу) та забрали й розвезли по селах силу награбованого в розкулачці майна.
Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околиці. Проти нас викликали з Голти два курені. Настигли нас аж під Ново-Архангельськом. Під переважаючою значно силою втікли ми знов у Галоче.
І поминальної неділі Грузька бачила справжню фронтову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комуністів з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.
Півдня кипів добрий позиційний бій: никли в лісі дерева від тисячних стрілів та кількагодинного цокотіння п’ятьох кулеметів, гуділо далеко в околицях, та дріжали шибки в хатах грузянських господарів. Здіймали нелюдський крик червонці, кілька разів кидаючись на ліс. Та ба! Наші хлопці влучно цокали більшовиків серед рівного поля. А як смеркало, скупчились на лівому крилі і збили комуністів: у хапливій паніці вони бандами втікали на Голованівське. Лягло їх більше, як нас було.
Слава про геройський бій рознеслася широко. Чутка пішла, що сам Петлюра в Галочому засів. Народ масами став линути до нас: і молодь, і старі. Заносилось на грізне повстання. Чорна Борода, окрилений успіхом, став плянувати наступ на Умань.
Та враз колесо подій круто змінилось. У самому розцвіті руху – більшовики проголосили амністію, прощаючи усім всякі гріхи. Послали на села агітаторів, хмари відозв, маніфестів, закликів, обіцянок. Загула преса про здачу повстанців, загонів, видних отаманів (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторів у ряди повстанців.
Стійкість повстанських рядів надірвалась. Повстанець став призадумуватись. Чутки про здачу, ліквідацію підточували надію в успіх боротьби.
Наш загін певний час тримався. Але розбили його невдачі. Поїхало 40 хлопців у Полонисте по харчі, а звідтіль вернулася третя частина. Це пригнобило всіх. Стали дезертирувати. Врешті під Воловиком оточив нас комуністичний полк. Три дні не випускав і пропонував здатись, обіцяючи всім помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Більшість заявила більшовикам, делегатам, щоб їхній полк відійшов: повстанці самі здадуться в селах. Ці погодились, і того вечора більшість пішла з загону.
Не прийняло помилування нас 26 чоловік. Продовжували боротьбу. Неймовірно трудна вона стала. Слідом за амністією оголосили здачу зброї: арештами, підпалами, руйнацією майна