збагнути, що за нещастя.
Єдина надія, що розберуть, але цей «разбор» кінчається на 95 % тим, що його за місяць-два викликають на етап.
Так було й зі мною. З першого дня арешту я очікував виклику і був певний, що доведу свою невинність, переконаю уважного й розсудливого слідчого, що тут якесь непорозуміння. Тому перші дні був спокійний.
Але проходив тиждень, минав другий, а мені нічого не кажуть. Спокій мій розвівався, а далі й терпцю не вистарчає.
Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але мої співмешканці сміються: охота тобі до лямпочки звертатись; не варт папір псувати.
Проте, я подав-таки заяву. Очікування наслідків заяви обнадіяло мене, але даремно. Ні відповіді на заяву, ні визову.
Я остаточно зденервувався і впав духом, жахаючись, як і всі, «чорного ворона».
Аж за півтора місяця, о 11 годині вечора викликали мене, не сказавши навіть куди.
На дверях канцелярії чекав чекіст. Впустивши мене до кімнати, він сів за стіл і, постукуючи олівцем, довгенько оглядав мене, міняючи кілька разів вираз обличчя – то лагідний, то звірячо-суворий. Після гіпнотичного прийому пішла чекістсько-агітаційна частина. Агент хотів облегшити собі роботу: він (а я таки добре злякався) сподівався, що розкажу й за себе, і за моїх 4 співучасників.
Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.
Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.
– Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.
Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.
Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.
З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.
Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».
Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.
Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».
На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.
Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.
Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».
Я