язики полум’я, підсвічники на стінах, нахилені до центру зали, розганяють зловісні сутінки по кутках. За шинквасом порядкує худий китаєць з підкрученими догори наваксованими вусиками. Тут панує півтемрява, доволі людно, от лише всі вбрані доволі чудернацьки, надто строкато, представлені усі кольори веселки, обличчя підмальовані яскравими барвами, здавалося, нема нікого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанія скидається більше на зграю папуг. Особливо вражали дівчата, що мали синє, зелене, червоне, лілове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привітання й усміхалася стуленими вустами. Ми сіли за вільний столик. Я запитав, що це за компанія. Вона усміхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Її нігті були помальовані на темно-синьо.
– Ти прийшов вчасно.
– Як то? Ви… ти знала, що я прийду?
– Звичайно. Тут усі про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, – і, не чекаючи моєї згоди, гукнула до шинкаря: – Гей, Конфуцію! Налий нам пуншу!
Терпіти не люблю пуншів, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пунші, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотіла рідина, мовби закипала, але дівчина без вагань піднесла келих до вуст, і її обличчя закуталося димом, я тільки почув, як вона сьорбнула. Тоді і я пригубив, пунш був зимним, і здавалося, п’єш зимове повітря.
– Я Лютеція, – промовила вона. – Я буду супроводжувати тебе.
– Куди? – не зрозумів я.
– Містом снів.
– Чиїх снів?
– Наших з тобою.
– У нас спільні сни?
– У нас у всіх спільні сни, – вона провела рукою. Її рух помітили присутні й заусміхалися до мене. Досі вони лише зиркали спідлоба. – Реальність насправді інакша, аніж та, за яку вона себе видає, – продовжила вона, – реальність маскується, мімікрує, приховує те, чого нам не варто бачити. На двірець прибувають потяги з іншого світу, зі світу, що по той бік веселки й грому, пасажири виходять на перон і розчиняються в дзеркалах разом зі своїми валізами, потім із дзеркал добувається лише їхній приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлі, їм відома тайна-претайна, їм страшно за нас. Їхні сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, які з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч ті дзеркала й невидимі, а ми по них можемо навіть ходити, не помічаючи цього. І якщо є видиме життя міста, то є ще й невидиме, неприступне будь-якому людському оку – потойбіч дзеркал. Там, під землею, клекоче інше життя, там плавлять руду, лупають вугіль, тягнуть золоті жили землі, спрямовують ріки в нові русла, там при сяйві темного сонця дозрівають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, і вмирають для того, щоб народитися, там триває Велика Битва…
«Що я тут роблю? – думалося мені. – Хто ці люди? Чому вони чекали на мене?» Я подивився в очі Лютеції й побачив у них