фантазія Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матеріал для фантастичних байок і пліток. Він обіцяв влаштувати для нібито заручених Далібора (так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історії – звична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розп’яття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику[4] стояли громниця[5] і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.
Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи п’янливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт скла – то Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска від’їхала. Більше її Вагилевич не бачив.
3
Історія з Юлією була доволі заплутана. Версія Головацького, на думку Івана Франка, – це лише плітки, які кружляли в шляхетських колах, бо фантазійна Юлія існувала насправді. Але чи то була та сама Юлія? Можливо, їх було дві? А то й три? Юлія, з якою Вагилевич листувався, мала прізвище Шенвальдер. Та була ще й інша – Юлія Б., яка стала для поета фатальною кралею.
На початках він надавав перевагу іншій панні – Сильвії, хоча й вагався, звіряючись Юлії: «Я не кажу, що я її кохав, хоча був би кохав і то тією любов’ю довгою, повільною, яка кінчається тільки зі смертю». Юлії він залишив роль своєї Музи: «Ти не можеш осуджувати мене за те, що я хочу бачитися з панною Сильвією С., особою освіченою, з дуже добрим серцем, поруч з якою я завжди відчуваю незвичайний душевний спокій. Ти сама колись казала, що не тільки