«я» був би занадто гордим, щоб наслідувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопістом, занадто грецьким, щоб удавати.
– Отже, ти не вважаєш, що митець – це інтелектуальна праця?
– Ні, він працює, якщо може, над удосконаленням того, що трапляється йому на шляху до стилю, вибирає із власної інтерпретації речей довкола те, що вважає суттєвим. Але, врешті-решт, кожен письменник пише, бо таким є його спосіб життя. Тільки не кажи мені, що ти прихильник «божественної місії митця».
– Я навіть себе не називаю митцем.
– Діку, – сказав Ентоні, змінюючи тон, – я хочу вибачитись.
– Чому?
– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.
Дік трішки заспокоївся і відповів:
– Я часто казав, що в душі ти філістер.
Спадали хрусткі сутінки, коли вони в прихистку білого фасаду «Плази» повільно смакували пінно-жовту гущу егноку. Ентоні глянув на свого товариша. Ніс і чоло Річарда Кермела повільно набували нормальної пігментації, червоне покидало перший, а синє відступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентоні був радий, що його шкіра не змінила кольору. Навпаки, ледь помітний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навіть здалося, що він ніколи не виглядав так добре.
– Мені досить, – сказав Дік, ніби спортсмен на тренуванні. – Я хочу піднятись і зустрітися з Гілбертами. Ти йдеш?
– Так, чому б і ні. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаєшся десь у кутку з Дорою.
– Не Дорою – Глорією.
Портьє по телефону повідомив про їхній прихід, вони піднялися звивистим коридором і постукали в номер 1088. Двері відчинила жінка середніх літ – місіс Гілберт власною персоною.
– Як ся маєте? – запитала вона ввічливим, притаманним американській леді тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…
Декілька швидких фраз з боку Діка, а потім:
– Містер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крісло і змінила модуляцію на улесливий сміх, упереміш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Річарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальші односкладові слова служили подекуди відповіддю, подекуди наповненням тиші між невиразними спробами Діка відповісти. – Сідай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.
Потім вони ходили по кімнаті туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усміхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподіваючись, що вона нарешті сяде, затим опустилися в крісла і налаштувалися на приємну розмову.
– Думаю, передусім, бо ти був зайнятий, – усміхнулася місіс Гілберт дещо із викликом. «Передусім» вона використала, щоб збалансувати свою більш хитку позицію. В неї було заготовано ще дві фрази: «принаймні мені так здається» і «вочевидь» – ці три фрази вона змінювала так, що кожна її ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, ніби вона перебрала всі варіанти й тицьнула пальцем у найбільш годящий.
Обличчя Річарда Кермела, як помітив Ентоні, вже прийшло до норми. Чоло і щоки