листі до Саґреда, переданім Хмельницьким і пересланім Віміною до нього зі Львова (написано його досить доброю латиною), гетьман дякує іменем своїм і війська за виявлену до них прихильність, але в доволі рішучім тоні заявляє неможливість вчинити зараз Венецькій республіці ту прислугу, що вона від нього собі бажає. Вже покійний король Володислав хотів підняти всі сили на Турка і дав Запорозькому війську гроші на морські човни: вони ще й тепер лежать готові на Дніпровім березі, – але маґнати і дорадники короля не допустили до тої війни короля «і заборонили нам подати руку помочи всесвітлійшій Венецькій республіці, як ми того хотіли». В тих трудних обставинах союзником і братом гетьманові і війську був хан; зазнавши його ласки, вони і в справі помочи Венеції не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Саґредо порадить свому урядові вислати послів до хана, і коли той дасть згоду, то й гетьман з військом не відмовляється від помочи – за відомом і дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привів до одностайности християнських володарів, аби вони могли дати відправу всяким ворогам, та дав при тім змогу виявити і йому свою приязнь Венецькій республіці і віддати їй бажану прислугу, – але як бачимо, кінець кінцем все залежатиме перед усім від кримського хана!»
Взагалі лист написаний дуже зручно, крайнє загально і дипльоматично, і катеґоричну відмову прибирає масою приємних слів; цікаво також, що гетьман про військо тільки загально згадує на початку, а пише все від себе: ми та й ми, «Б. Хмельницький, гетьман війська його кор. мил. Запорозького». Загалом як документ козацької політики і дипльоматії лист дуже цікавий: перед венецькою дипльоматією, може, найбільш виробленою в цілім світі, канцелярія війська Запорозького не осоромилася.
В додаткових листах, написаних тоді ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване), Віміна висловляє ще деякі небезінтересні міркування. Підносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний від самої Республіки безпосереднє; сим разом «секретар» (Виговський) питав його, чому уряд Республіки не звернувся сам, а доручив сю справу віденському послові, і Віміні доволі трудно було се виправдати. Що до великости субсідії, що її козаки хотіли б отримати, йому не вдалось одержати виразної відповіди ні від Виговського, ні від козацьких послів, що були в Варшаві; з причин, вказаних гетьманом, вони взагалі були здержливі на пункті яких небудь обіцянок більшої помочи. Але він, Віміна, думає, що навіть і за малий козацький похід варто добре заплатити. Навіть мала козацька екскурсія на турецькі землі була б роздута поголосками і змусила б Оттоманську імперію кинути в той бік великі сили і таким чином зробила б велику діверсію на венецькім фронті. Піднявся б дух в невдоволених підданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, і вони захотіли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть, і Москва не пропустила б покористуватися сею нагодою, і Венеція могла б уложити з Турцією почесну і корисну згоду».[74]
Ми цілком свідомо навели