єпископами та панотцями, підсмажуючи на вогні на залізних прутах, – безчестя і жахи, яких не творили ідолопоклонники».[91] Звісно, маємо тут «благочестиву міфологіію», далеку від українських реалій.
У Щоденнику проводиться думка, ніби Хмельницького послав козакам сам Бог для їхнього спасіння. Маємо відверту ідеалізацію цього козацького ватажка. У панегіричному ключі Павло Халебський описує й зустріч патріарха Макарія й гетьмана, на якій він був присутній.
Автор Щоденника позитивно трактує входження українських земель до складу Московської держави. «Як татари неситі відділилися від Хмеля, – читаємо в цьому творі, – гетьман знову бив чолом цареві московському, аби той прийняв під свою руку. Справу нарешті було залагоджено за сприянням патріарха (мається на увазі єрусалимський патріарх Паїсій. – П. К.) та завдяки прихильности московітів до православної віри. Цар обдарував Хмеля та всіх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потім він одіслав двох воєвод із шістдесятьма тисячами війська до міста Києва. Вони збудували довкола нього укріплення й міцно утвердилися у фортеці, щоб відбивати напади ляхів на козаків. Цар записав на службу сорок тисяч козаків зі щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська».[92]
У Щоденнику Павло Халебський подав кілька міфологем, що потім набули поширення в козацьких літописах. Передусім це представлення козаків як захисників православної віри від посягань католиків та юдеїв. Відповідно, повстання під проводом Хмельницького розглядається як реакція на утиски з боку цих іновірців. Маємо також у творі ідеалізацію козаків як людей лицарських і навіть трактування їх як «божих воїнів». Відповідно, в такому ж плані трактується і їхній вождь – гетьман Хмельницький.
Павло Халебський намагається позитивно оцінювати союз українських козаків та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхів», що, з позиції цього автора, є благодіянням. І, звісно, великим позитивом є приєднання козацької України до єдиновірної Москви.
Як зазначалося, основні ідеологеми Павла Халебського щодо Хмельниччини були сприйняті й розвинуті в прокозацькій літературі пізнішого періоду. Навіть сьогодні в дослідженнях сучасних козакознавців можна знайти посилання на Щоденник цього автора як на джерело, що заслуговує великої довіри.
Одним із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини, став Літопис Самовидця,[93] написаний у кінці XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор, імовірно, був свідком Хмельниччини та Руїни, котрі намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо прагнення виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.
Про автора літопису не можемо сказати нічого певного. Аналіз тексту дає підстави припустити, що Самовидець походив