ще й торохтять годинами одна одній, одна одну при тому не чуючи, натомість даючи знати – я своя! Я тебе їсти не буду! Принаймні сьогодні…
Я посунувся, і Галя присіла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, аніж вмостилася б, якби не посунувся.
– Не спиться, – мовила вона по тривалій паузі. – Скільки всього було…
Мабуть, вона хотіла почути щось співчутливе, але у мене були інші плани на залишок ночі, і бовкнулося інше:
– А скільки всього ще буде!..
Галя здригнулася – не інакше, як уявивши, й уявлене їй не сподобалося.
– Стільки крові, – стиха пробурмотіла вона. – Стільки вбивств.
Ми помовчали. Як на мене, то кількість усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.
– Наскільки я зрозумів, – здалеку почав я, – ми маємо трохи повоювати.
І, щоб не лишати питання відкритим, пояснив:
– Якщо так, то крові та вбивств буде більше.
– Та, мабуть, що більше, – на диво спокійним тоном відповіла Галина. – Але…
Вона труснула головою.
– І знаю, що без цього ніяк. Але все одно…
Замовкла.
– Страшно? – навіщось запитав я, і так знаючи відповідь.
– Страшно, – чесно призналася жінка. – Не смерті боюся – я вже бачила, чого ви усі варті, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…
Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божої – то це одне. Якщо сумління – то це зовсім інше, й реагувати треба інакше.
Виявилося, що таки сумління. Або щось на кшталт його.
– Ви з такою легкістю вбиваєте, – мовила Галя по досить тривалій паузі. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хіба так можна?
Тема була знайома. Мабуть, кожен із новачків через неї проходив. На щастя, засоби протидії були давно вироблені, й вже у мої часи лише інтелігентні теоретики витрачали на сльозливі переживання по кілька сторінок, а практики вирішували питання миттю й назавжди.
– Ну, краще ми їх, аніж вони нас, правда?
Якби було не так темно, то за обличчям Галі було б цікаво поспостерігати. У тих випадках, які я бачив, у пацієнтів, підданих такому лікуванню, можна було помітити три стадії одужання: подив – мовляв, і як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, і, нарешті, справжнє сходження дзену або ж просвітлення. Якщо бойові дії все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацієнтові гранату й відправляти на ворожий кулемет… втім, можна було відправляти і без гранати.
Деякі виліковувалися миттю, у певного відсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише інколи, рідко-рідко, але все ж бувало таке, що через багато-багато років пацієнта наздоганяла метастаза у вигляді моторошного сну. Зазвичай у тому сні обігравався якийсь епізод, один-єдиний, часто-густо не найкривавіший… і отут вже словотерапія не допомагала.
Галине обличчя посвітлішало так, що крізь темряву