хто вас виховав.
Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.
– Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.
– Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.
– Не розумію пана.
– Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.
– Це мене не стосується.
– Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.
Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.
– За що ви ненавидите Антося?
– Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.
– Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?
– Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»
Владек здригнувся.
– Вам це відомо?
– Нам усе відомо.
Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.
– Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.
Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.
Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.
Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.
Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.
– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.
– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?
– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.
– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?
– Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!
Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.
– Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.
Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем.