Трамваєм – він повз, як черепаха! – добрався до вулиці Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвінок довго, як на пожежу. Почулися швидкі кроки, вийшов Костельніцький.
– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.
Лише зараз Антін опам’ятався. Самому стало соромно, зніяковів.
– Владек дома?
– Він пізно приходить. – Костельніцький сердито зачинив двері, не сказавши більше ні слова.
Антін повернувся з почуттям, ніби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хіба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибіг, прилетів… А дізнався, що Владек ще з Юлею.
Так, він ще там. І треба про все забути.
…Маційова зустріла Антона з лукавим виразом на обличчі.
– До вас приходила якась панєнка.
– Панєнка? Що за одна?
– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрій покращає… Я просила почекати. Не захотіла.
– Хто це може бути? – Антін розгублено розвів руками.
Маційова одразу спохмурніла, прикро розчарована, що їй не вдалось потішити свого квартиранта. Знизала плечима.
– Щось переказувала?
– Ні… Дуже поспішала, начеб на неї хтось чекав.
– Що за день! – Антін увійшов до кімнати. – Хто це міг бути? – Засвітив. Повів очима й на підвіконні побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крізь відчинене віконце. Антін схопив папірець, розгорнув і прочитав:
«Це я була. Мохнацька».
Зціпив зуби, щоб не закричати від болю й образи. Зім’яв папір і порвав на дрібні шматочки.
– Це ви були. Обоє…
Ранок кинув світлу пляму на підлогу біля самого ліжка й розбудив Антона. Він щоранку будився від цього променя, любив його, як свого сожителя. Антонові здавалося, що, крім нього і вічно зажуреної Маційової, ще хтось мешкає в цій квартирі, хтось веселий, життєрадісний, що приходить раз на день і будить від сну, підбадьорює та кличе до життя. А коли починались похмурі осінні та короткі зимові дні, Антін тужив за ним, як за живою істотою, і чекав весни.
Прокинувшись від неспокійного сну (щось хаотичне верзлося всю ніч, знайомі і незнайомі обличчя пересувались у пітьмі), Антін підвівся назустріч своєму другові, скочив до вікна і розчинив його навстіж.
– День!
Над брудним подвір’ям синів клаптик літнього чистого неба. У щілину між стінами сусідніх будівель заглянув червоний диск сонця.
Антін квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваї, але йому хотілось якнайшвидше вирватися з цих стін, які всю ніч тримали в обіймах важкий, гнітючий морок.
Сонячний промінь покликав свого товариша на волю і, виходячи з кімнати, всміхнувся ще раз на підвіконні.
Тихо відчинивши двері, щоб не розбудити Маційової, Антін вийшов з хати. Свіже, прохолодне і вже по-осінньому прозоре повітря (кудись пропала вчорашня спека, ніби погасла під темрявою ночі) обдало його, капнули з каштанів краплі холодної роси.
– День! – повторив ще раз Антін, набираючи в легені повітря, йому здавалося,