йому будуть пропонувати кафедру. Чи, може, ви ввірветесь до видавництва, як тепер до мене в кімнату, і також будете там кричати?
– О, я знаю про такі речі, що його не те що скомпрометують, а з болотом змішають!
– А саме?
– Його сестра – повія, а тепер сидить у в’язниці!
Костельніцький недовірливо поглянув на Владека.
– Звідки у вас такі відомості?
– Я сам… – і Владек затявся, зніяковів, помітивши глузливість в очах Костельніцького.
– Виходить, ви знали її? Давно?
– Від літа, – охолонув Владек. – Це випадково, у мене нічого з нею не було. А недавно бачив її у Львові. Вона чіплялася до перехожих, вдарила поліцая, і її, напевне, арештували. Антін не знає нічого. Він думає, що його сестра померла ще маленькою.
– Все це зрозуміло, Владеку. Тільки послухайте, що я скажу. Те, що ви тримали таємницю до слушного часу, ні на що не згодиться. Ви раніше себе скомпрометуєте, ніж його. Вона до вас чіплялася, чи не так? Тому мовчіть. Анонімками теж не раджу гратися. Хе… Ви знаєте, у мене є інший план… І я вам готовий допомогти.
Владек насторожився.
– Слухай, Владеку, – Костельніцький перейшов на фамільярний тон. – Поглянь, з ласки своєї, на цей документ. Я гадаю, що тобі треба його заповнити.
Владек прочитав напис і здригнувся, як від дотику до чогось бридкого.
– Що скажеш на це, Владзю?
– Агентом поліції? Я?
– Ти. Так, ти! – Хижі очі свердлили Владека. – А що тут такого? Ти ж – поляк. У нас з тобою одна дорога. І нею ти підеш далеко. Ми допоможемо! Ти швидко забудеш асистентський столик, для тебе відкриються двері міністерства, там займеш високу посаду. Перед тобою будуть гнутися в пояс швейцари, під твоїми дверима сотні людей чекатимуть днями, тижнями і благальними очима будуть просити розпорядитися їхньою долею. Своєю рукою підписуватимеш циркуляри, а твій Мохнацький виконуватиме їх буква в букву. Це не фантазія, добродію. Реальність чистої води! До нас, жандармів, часто ставляться з погордою, але на високі пости рекомендуємо і висуваємо ми. А тобі пощастило: ти ж залишишся вченим, і ніхто не знатиме про твої зв’язки з поліцією. А коли ні, – Костельніцький понизив голос, – то цей хлоп виштовхне тебе за двері кафедри, як сьогодні зі своєї кімнати. Бо в нього дисертація, наукове ім’я і тесть Мохнацький за спиною. Розумієш?
– Розумію… Але… – Владек затулив обличчя рукою, ніби від удару. Пригадався батько, Антін, Мохнацький не як близькі знайомі – як судді. Кожен з них плюнув би йому в обличчя.
– Ніяких «але»! Пиши! – зігнувся Костельніцький у вичікувальній позі. – Ти ж поляк, патріот ойчизни! Які можуть бути вагання?
Владек тремтячою рукою під диктовку заповнював документи про згоду співробітничати з поліцією і виконувати всі її доручення.
Костельніцький вихопив у Владека аркуш, швидко склав його і замкнув у шухляду, немов боявся, що той роздумає і відбере. Задоволено потерши долоні, він пройшовся по кімнаті й зупинивсь перед Кузьмінським.
– Тепер слухайте. Перш за все, будемо