кохання.
«Ой, Маріє, Маріє, як марно пішло все на цьому світі… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».
Він так бажав тепер її побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синіми очима, які не зблякли від праці й літ.
Мабуть, чула Марія серцем Андрієву мову, мабуть, його думки застукали в її шибку на світанні, бо вийшла на дорогу до царини і вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупіт, людей побачила, підбігла, зупинилася, і руки, підняті вгору, зів’яли.
– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.
– До Пацикова кози кувати! – відповів Михасюк. А плескатий Лесько ошкірився:
– Скажіть, вуйно, Василеві, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.
Синє, опухле обличчя Опришка розпогодилося, і ранішній промінь сів скупою усмішкою на губи. А позаду нього червоніли невиспані очі й сльозилися люттю та злою радістю помсти.
Опришко зупинився.
– Розв’яжи руки, Пушкарю, втікати не буду.
– Розв’яжеш йому, Маріє, як дошками забиватимуть, – відповів Пушкар.
Марія схлипнула, підбігла до Андрія і припала до його грудей. Він схилив кудлату голову до її чола, хотів щось сказати, а слова забулися…
– Отак-то, небого…
Виминув Марію, і пішли вони далі в напрямі до колишньої сільради. Дивилася Марія їм услід, і була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, і цей біль, і туга, і давнє кохання повернули їй молодість. Мов дівчина, перескочила перелаз і побігла гусячою толічкою вниз до школи.
У приміщенні сільради – голі стіни. Нових портретів ще не навішали. На столі – чорнильниця й папір. Пушкар інсценує суд.
– Коли вперше знюхався з комуністами?
Опришко глузливо оскалив зуби.
– Ти, Миколо, змахуєш за цим столом на осідлану корову. Веди в Коломию та передай німцям, ті, напевно, краще вміють протоколювати.
– А в нас не німецька влада, а українська. На! – Пушкар тицьнув Опришкові перед очі бандерівську відозву. – Приколи її, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.
– Задницю нею витреш, та не свою, а німецьку, коли тебе покличуть, – процідив Андрій.
Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лиці. Плюнув Андрій кров’ю в Пушкареве обличчя.
– Ти лише зв’язаного бити вмієш, гадино!
Пушкар шаленів.
– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межі! На! На! Маєш-ш… – він задихався і бризкав слиною.
Опришко заточився, відлетів у кут; звідти його штовхнули наперед і почали ним жбурляти від стіни до стіни; били палицями по крижах і голові. В Андрія текла кров з носа й вух, але він ще не падав.
– Почекайте, ґазди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрію? – наїжився до Опришка Василь Ковбанюк. – Відай, у цій кімнаті ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаємося, щоб я боржником у вас не був?
Андрій глянув на Василя і вперше тепер помітив, що він на диво схожий на матір.