навіть щаслива випадковість. Він був невідворотний, чи то коли йшлося про старі перекази Вейна, чи про новомодні теорії Барнета… Але чоловік, котрий загинув сьогодні, не став жертвою містичного прокляття чи спадкового божевілля. Його вбили. Певна річ, це – велике нещастя, requiescat in pace.[9] Але це і щастя, бо воно прийшло зовні, як промінчик денного світла.
Раптом дівчина посміхнулася.
– Здається, я втямила, хоча ви й балакаєте, як навіженець. Хто ж його вбив?
– Не знаю, – відповів він спокійно. – Але патер Браун знає. І він сказав, що вбивство скоїла свобода – вільна, як цей морський вітер.
– Патер Браун – дивовижний чоловік, – промовила панночка не відразу. – Тільки він один якось оживляв моє життя, до того часу, поки…
– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дівчини і так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своєму п’єдесталі.
– Не з’явилися ви, – докінчила вона і знову посміхнулася.
Так прокинувся старий замок. У нашій розповіді не маємо наміру описувати всі стадії цього пробудження, хоча багато чого сталося ще до того, як на березі споночіло. Коли Гаррі Пейн нарешті знову подався додому, він був сповнений такого щастя, яке тільки можливе в цьому тлінному світі. Чоловік ішов через темні піски – ті самі, за якими часто швендявся в такій важкій тузі, але тепер у ньому все раділо, як море в годину повного припливу.
Молодик уявляв собі, що замок знову потопає в квітах, бронзовий тритон виблискує, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або вином. І весь цей блиск, все це цвітіння розкрилися перед ним завдяки слову «вбивство», сенсу якого він все ще не тямив. Просто взяв його на віру і вчинив мудро – адже він був одним із тих, хто чутливий до голосу правди.
Минуло більше місяця, і Пейн нарешті повернувся в свій лондонський будинок, де у нього була призначена зустріч із патером Брауном. Художник привіз з собою репродукцію портрета. Його серцеві справи просувалися успішно, наскільки дозволяла тінь нещодавньої трагедії. Тому вона і не дуже затьмарювала його душу, втім, чоловік усе ж пам’ятав, що це – тінь сімейної катастрофи.
Останнім часом йому довелося займатися дуже багатьма справами, і лише після того, як життя в обійсті Дарнуеїв повернулося в свою колію, а фатальний портрет був поміщений на колишнє місце в бібліотеці, йому вдалося сфотографувати картину при спалаху магнію. Але перед тим, як відіслати знімок антикварові, молодик привіз показати його священику, котрий настійно просив про це.
– Ніяк не збагну вас, патере Браун, – дивувався Пейн. – У вас такий вигляд, ніби ви давно розгадали цю загадку.
Священик пригнічено похитав головою.
– У тому й річ, що ні, – зітхнув він. – Мабуть, я непрохідно дурний, бо не розумію, абсолютно не тямлю однієї найелементарнішої деталі в цій історії. Все ясно до певного моменту, але потім… Дайте-но мені поглянути на світлину. – Він підніс її до очей і короткозоро примружився. –