пробивалися паростки бур’яну. У сірому світлі сутінків кам’яний дворик здавався голим і пустельним. Пейн ніколи б раніше не повірив, що крихітний шматочок простору може з такою повнотою передати реальний дух запустіння. Майданчик слугував умовним величезним порогом до вхідної брами, розташованої під низькою тюдорівською аркою. Двері були розчахнуті навстіж і чорніли, немов вхід до яскині.
Лікар не затримуючись повів їх прямо у будинок, і тут ще одна річ неприємно вразила Пейна. Він очікував, що доведеться підійматися вузькими гвинтовими сходами в якусь напівзруйновану вежу, але виявилося, що перші ж сходинки ведуть не вгору, а кудись униз. Відвідувачі проминули кілька коротких сходових переходів, а потім – великі похмурі покої. Якби не потьмянілі портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, можна було б подумати, що вони рухаються середньовічними підземними казематами. То тут, то там свічка в старовинному канделябрі виривала з мороку випадкову подробицю зотлілої розкоші. Але Пейна гнітило не стільки це похмуре штучне освітлення, скільки тьмяний відблиск денного світла, що просочується невідь-звідки.
Пройшовши в кінець довгої зали, Пейн помітив єдине вікно – низьке, овальне, в примхливому стилі кінця XVII століття. Це вікно мало дивовижну особливість: через нього виднілося не небо, а тільки його відображення – бліда смужка денного світла, що, як у дзеркалі, відбивалася в воді рову, під тінню навислого берега. Пейну пригадалася легендарна господиня шалотського замку, котра бачила світ лише в люстерко. Тому світ господиня цього замку бачила не тільки в дзеркальному, але і в перевернутому зображенні.
– Так виглядає, – тихо зауважив Вуд, – що будинок Дарнуеїв руйнується – і в переносному, і в прямому сенсі цього слова. Його, либонь, повільно засмоктує болото або сипучий пісок, і згодом над ним зеленим дахом зійдеться море.
Навіть незворушний доктор Барнет ледь сіпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кімнаті, що першої миті вона здалася їм цілком порожньою. Тим часом у приміщенні було троє людей – три похмурі нерухомі постаті в напівтемній кімнаті, зодягнені в чорне і схожі на темні тіні. Коли перший підійшов ближче, на нього впало тьмяне світло з вікна, і гості розрізнили безкровне старече обличчя, майже таке ж біле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis[6] після смерті ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсім не було зубів, то він міг би видатися цілком пристойним дідусем. Але у старигана зберігся один-єдиний зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотіти, і це надавало старому вельми зловісного вигляду. Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані