до цього збіговиська, пан Одлі відчув, що заради такту необхідно порушити мовчання. Через брак належного голові молотка він голосно кашлянув і виголосив:
– Але ж молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…
П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:
– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?
Президент розгублено озирнувся і побачив пана Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря ніхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мідно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.
– Пробачте мені, пане Одлі, – промовив він, задихаючись, – трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?
– Сподіваюся, – дещо роздратовано промовив президент.
– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав їх? Упізнали б ви його?
– Впізнати лакея? – обурено перепитав пан Одлі. – Звісно, ні.
Пан Левер розпачливо розвів руками.
– Я не посилав його, – простогнав він. – Не знаю, звідки і навіщо він з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, він побачив, що їх уже немає.
Пан Одлі аж надто розгубився як для чоловіка, на котрого може опертися вся імперія. Та й ніхто інший із присутніх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Він піднявся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися своїм голосом:
– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срібне рибне приладдя?
Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні кинулися до нього.
– Де лакеї? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всі тут?
– Авжеж, усі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую їх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стіни.
– Аякже, але важко сказати з упевненістю… – у важкому сумніві почав було пан Одлі.
– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більше п’ятнадцяти лакеїв, і рівно стільки ж було і сьогодні. Не більше і не менше.
Господар повернувся до нього, тремтячи всім тілом.
– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п’ятнадцятьох лакеїв?
– Як завжди, – підтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?
– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви не могли бачити. Один із них помер і лежить нагорі.
На якийсь час у кімнаті запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен із цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здається, герцог, сказав із ідіотським співчуттям багатія:
– Чи не можемо ми бути чимось корисні?
– У нього був священик, – відповів засмучений господар.
І,