на гранчаку погляд, але відразу помітив ще два предмети, послужливо поставлених біля канапи на підлозі – пляшку пива й відкривач із добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Віктор відкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу ніч, потім минулий день. Потім нічну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотілося. Боляче думати – навіть не голові боляче, а якось усьому тілу. Лише кортіло дудлити пиво й не думати. Але пива була тільки одна пляшка, а думок навколо витала така безліч, що відмахнутися від них, як від комарів, було неможливо. І знову – нічна розмова, джип, з якого вивантажують тектурові коробки, гітарист із Хрещатика. Але ж уранці Сергій Павлович обіцяв поділитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер ці новини перебували десь поруч, чекали на нього.
І Віктор підвівся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кімнатчини, – там усе на місці: паспорти, гроші, лист із кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – і йди! Лишень куди? Поки він, як говорив уночі Сергій Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помітивши, чи помітивши, що, утім, не змінювало результату. І те, і те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанії теж досить промовисто.
А йшлося про те, що хтось дуже хотів опублікувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самій історії крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грі. Рулетка врятувала, врятували пластикові іграшкові грошики, якими в цьому цяцьковому світі можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха і заморозити до часу в Антарктиді. Сміх та й годі. Завжди разом, до пари, плече до плеча.
Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й іншій халепі можна раду дати. Бо як виживеш, то далі за Антарктиду не полетиш!
Віктор зійшов униз. У будинку – тихо і порожньо. Анікогісінько.
Знову зазирнув до холодильника на кухні. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’яті, і він відкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголові риб’ячі тушки, на кульки з королівськими креветками, на двох заморожених черепах.
«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.
Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справді ранковий напій, як для французів – кава! І разом із пробудженою бадьорістю приходила приємна вагота, ґрунтовність, нерухома самовпевненість пам’ятника.
А потім до подвір’я заїхали дві машини. І з’явився Сергій Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.
– Наїсися, зіходь до підвалу – сходи праворуч від вхідних дверей.
Віктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлібом із ковбасою, кивати.
У підвалі стояв великий більярдний стіл. Поруч – барна стійка з трьома високими одноногими ослонами. Далі, за барною стійкою, двері. Типові двері, за якими конче була сауна.
Сергій Павлович самотою ганяв кулі. Не прицілюючись,