милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.
Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.
– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…
Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…
То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…
Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.
Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)
За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…
Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…
Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.
А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)
– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.
Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…
Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?
Кажу: рано ще…
– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?
– Ну… – тягну невиразно.
– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.
Як не задерти носа?
– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…
Цілком звична картина.
Отже, можу стати місцевим донжуаном…
Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…
Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»
Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.
Каже:
– Це гуртожиток для лікарів.
Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)
Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.
Десь через годину-другу виходжу