тільки за одне: якомога довше зберегти свою дрібку життя і сили.
Таке спільне перебування в кімнаті хворого, постійне піклування і догляд навряд чи можна назвати щасливим шлюбом, якщо він узагалі став справжнім шлюбом. Але ніщо не дає підстав і припускати, що ці обоє напівдітей не могли вживатися, бо навіть такий лихий і сповнений пліток двір, усі любовні зв’язки якого Брантом зобразив у своєму “Vie de dames galantes”, «Житті галантних дам», не знаходить жодного слова докору чи підозри для поведінки Марії Стюарт. Адже задовго до того, як державні міркування пов’язали Марію і Франциска перед вівтарем, вони здружилися, спільні дитячі ігри давно вже поєднали їх, і тому еротичний елемент навряд чи відігравав якусь суттєву роль у цих напівдітей; треба чекати ще роки, перше ніж у Марії Стюарт прокинеться здатність палко віддаватися, а Франциск, цей виснажений гарячкою хлопець, був би останнім, хто пробудив би цю здатність у стриманій, глибоко замкнутій у собі натурі. Звісно, відповідно до своєї співчутливої, люб’язної і зичливої вдачі Марія Стюарт найревніше дбала про чоловіка, бо, якщо не почуттям, то бодай розумом мала знати, що вся її могутність і влада залежать від віддиху та ударів серця бідолашного хирного хлопця і що, бережучи його життя, вона захищає власне щастя. Але в цьому періоді існування королівства взагалі не було місця для справжнього щастя: в країні вирувало гугенотське повстання, і після сумнозвісних заворушень у замку Амбуаз, які загрожували самій королівській парі, Марія Стюарт була змушена заплатити сумну данину обов’язкові володарки. Вона мусила бути присутньою під час страт бунтівників, мусила дивитись, – і цей момент глибоко закарбувався в її душі, можливо, згодом він спалахнув, немов магічне дзеркало, іншої, її власної миті, – як живих людей зі зв’язаними руками кладуть на колоду, як після замашного удару ката сокира з глухим, хрустким і деренчливим звуком рубає шию і голова, кривавлячи, котиться в пісок; цей образ був досить моторошний, щоб стерти блискучий образ коронування в Реймсі. А потім одна лиха звістка наздоганяла іншу: в червні 1560 року померла мати, Марія де Ґіз, що від ім’я Марії Стюарт правила в Шотландії, лишивши питомі володіння Стюартів у стані релігійних чвар і бунту, з війною на кордоні, з англійськими військами глибоко в країні, тож Марія Стюарт замість святкових уборів, про які по-дитячому мріяла, була змушена одягати жалобне вбрання. Музика, така люба серцю, повинна мовчати, немає вже танців. Але кістяна рука знову стукає в серце та дім. Франциск II день у день слабшає, отруєна кров у його жилах неспокійно б’ється на скронях і шумить у вухах. Він уже не може ходити, не здатний їздити верхи, і його лише в ліжку переносять із місця на місце. Нарешті проривається гнояк у його вусі, лікарі нічим не можуть зарадити, і 6 грудня 1560 року страждання бідолашного хлопчика скінчилися.
Знову повторюється – трагічний символ – сцена між двома жінками, Катериною Медичі і Марією Стюарт, коло ліжка вмирущого. Тільки-но Франциск II