жорстокість викликала в мені гнів, всяка беззахисність вимагала мого втручання. З тої хвилини, як випадок промив мені очі гарячими краплями співчуття, я почав помічати незліченну кількість дрібниць, котрі раніше вислизали з-під мого погляду: прості речі, дурниці, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помічаю, що господарка тютюнової крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи гроші, підносить їх надто близько до опуклих скелець своїх окулярів, і одразу ж у мене виникає підозра, що їй загрожує катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю її і може, навіть вмовлю нашого полкового лікаря Ґольдбаума оглянути її. Або раптом бачу, що добровольці останнім часом відкрито ігнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут він, бідний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обідом я навмисне підсідаю до нього і починаю розмову, одразу ж відчувши з його вдячного погляду, що він розуміє – я це роблю просто для того, щоб показати іншим, як несправедливо і погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зі своїх уланів, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти під рушницею.
Щодня я знаходжу безліч приводів знову і знову відчувати цю раптово віднайдену радість. І я даю собі слово: віднині допомагати всім і кожному, скільки вистачить сил. Не бути лінивим і байдужим. Підноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро віддаючи її іншим, розділити долю кожного, розуміючи і долаючи страждання великою силою співчуття. І моє серце, дивуючись самому собі, тріпоче від вдячності хворій дівчині, котру я мимоволі образив, і нещастя якої навчило мене чарівній науці діяльного співчуття.
Та скоро мене розбудили від романтичних мрій, і до того ж, найбезжаліснішим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в доміно, потім довго розмовляли, і ніхто з нас не помітив, як проминув час. Нарешті о пів на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник і квапливо прощаюся. Ще в холі, куди мене проводжає батько Едіт, ми чуємо з вулиці шум, ніби гудуть сто тисяч джмелів. Дощ періщить як із відра.
– Автомобіль довезе вас, – заспокоює мене Кекешфальва.
– Це зовсім непотрібно, – відказую я; мені просто незручно, що водію заради мене доведеться о пів на дванадцяту ночі знову одягатися і виводити машину з гаража (таке турботливе ставлення до людей з’явилося в мене лиш останніми тижнями). Але зрештою, надто вже спокусливо в таку собачу погоду спокійно доїхати додому в затишній кабіні, замість того, щоб добрих півгодини тьопати в тонких лакованих черевиках по шосе і промокнути до кісток; і я поступаюся. Незважаючи на дощ, старий проводжає мене до автомобіля і сам вкриває мені коліна пледом. Водій заводить машину, і ми мчимо крізь бурхливу стихію.
Дивовижно приємно і зручно їхати в автомобілі, що пливе безшумно. Але ось ми вже звертаємо до казарми – як неймовірно швидко ми домчали! – і я, постукавши у шибку, прошу водія зупинити на площі Ратуші.