був до мене прихильнішим. Здається, він розумів…
Ігор ніколи не належав до нашої родини. Вони з матір’ю, тіткою Софією, мешкають у сусідньому під’їзді. Але вони більше ніж рідні. Колись Софія, чудовий кардіохірург, врятувала життя бабусі Малинці. А Ігор якось врятував моє. Правда, для всіх це таємниця.
Раніше, коли бабуся ще остаточно не перебралася жити на свою дачу в селі Солонка, що під Львовом, а мешкала там лише в теплу пору року, нас щоліта відправляли до неї «на природу». Іноді з нами їздив Ігор.
Того року надто швидко потепліло. Літо поспішало змінити весну, вибухаючи кольоровими суцвіттями, які явно випереджали свій квітковий графік. Для мене ті дні стали чи не найщасливішими у житті. Мені пощастило не лише зблизитись з Ігорем – у нас з’явилася спільна таємниця.
Здається, то була неділя. Ще й дрібне релігійне свято, яких по селах дотримуються особливо ретельно. На річку нас потягнув Олег. Бабуся Малинка, ніби відчуваючи щось лихе, не дозволяла. Після вмовлянь онука мусила здатися, призначивши старшим серед нас Ігоря. Той мав свої плани і тому не надто зрадів перспективі згаяти день з «малюками». Але відмовити нашій бабусі не наважився.
Берегом річки м’яко стелився спекотний полудень. Вода біля «жаб’ячого пляжу» (так називали мілину), тепла і прозора. Але дно кам’янисте, вкрите бурими водоростями.
Олег одразу поліз у воду. Катерина, ретельно намастившись сонцезахисним кремом, залишилася засмагати на березі. Я вмостилася на великому круглому камені, що виступав із води на рівні сітки, якою позначили перехід до глибини, межі дитячого купання.
Ігор, який стояв поряд, наглядаючи за моїм братом, запитав:
– Не хочеш скупатися?
– Можна.
Я сповзла з пологого краю каменю і стрибнула. Ноги швидко опускалися вниз, шукаючи дно. І не знаходили. Навколо лише холодна вода і слизькі водорості, від мимовільного дотику до яких тіло здригалося.
Я намагалася крикнути, але не могла. Водна стихія – надто могутній супротивник. Єдине, на що я була здатна тієї миті – хаотично махати руками. А невидима сила тягнула мене за собою вглиб.
Паніка розросталася. Тіло то обм’якало, то дерев’яніло. Здавалося не моїм. Я більше не могла ним керувати, а тому втрачала останні шанси на порятунок. Повірите чи ні, але найстрашніше, що може статися з тобою, коли ти потрапляєш в біду – це відчуття абсолютного безсилля. Ти усвідомлюєш невтішну істину – кінець близько. Але не можеш із цим нічого вдіяти.
Якоїсь миті мене різко струсонули і потягли в протилежному напрямку. Угору, до цибатого листя латаття. Я продовжувала борсатись за інерцією, намагаючись вивільнитись. Хоч і не розуміла: від чого чи від кого.
Заспокоїлася лише тоді, коли моя голова опинилася над поверхнею води.
– Тихо, – руки Ігоря міцно стискали мою талію. Хіба ж знайдеш надійнішу опору? – Я тебе тримаю.
Не пам’ятаю, чи щось відповіла. І досі не могла нормально дихати. У горлі пекло, мене нудило.
Ігор вивів мене на берег, допоміг