такого яскравого світла, якого вже давно не бачила. Очі починають сльозитися, і я відвожу погляд від флюоресцентної лампи, що освітлює просторе приміщення. Заледве можу щось розгледіти.
– Джульєтто Феррарз.
Голос вибухає моїм ім’ям. Важкий черевик притискає мою спину, і я не можу підвести голову, щоб розгледіти, хто до мене звертається.
– Вестоне, притуши світло й звільни її. Я хочу розгледіти її обличчя.
Команда холодна й сильна, немов сталь, небезпечно спокійна й неймовірно владна.
Яскравість зменшують до такого рівня, який я можу витримувати. Підошва черевика впирається мені в спину, але більше не давить у шкіру. Я підіймаю голову, щоб обдивитися навколо.
Перше, що мене вражає, – це його молодість. Він, напевно, не набагато старший за мене.
Ясно, що він тут якийсь туз, але я навіть не уявляю, що саме він робить. Його шкіра бездоганно гладенька, лінія щелеп різка й сильна. Очі найяскравішого відтінку смарагду, який я тільки бачила.
Він гарний.
Його крива посмішка – втілення проникливого зла.
Він сидить на чомусь, що під ним здається троном, але насправді це не більш ніж стілець у порожній кімнаті. Ідеально випрасуваний костюм, майстерно зачесане волосся, його солдати – ідеальні охоронці.
Я ненавиджу його.
– Ти така вперта, – його зелені очі майже світяться. – Ніяк не йдеш на контакт. Навіть не зволила чемно порозмовляти з однокамерником.
Я здригаюся, хоч і не хотіла цього робити. На моїй шиї виступають зрадливі червоні плями.
Здається, моє збентеження тішить Зелені Очі, а я раптом омертвіла.
– Ну, хіба це не цікаво.
Він клацає пальцями.
– Кент, будь ласка, крок уперед.
Моє серце завмирає, коли я бачу Адама.
Я така збентежена. Адам негайно виринає навпроти Зелених Очей, але вітає його лише кивком. Можливо, командир не таке вже й велике цабе, як він сам собі уявляє.
– Сер, – промовляє Адам.
У моїй голові переплутується так багато думок, але я не можу вхопити суті, зв’язавши їх докупи. Я мала б здогадатися. До мене доходили чутки про шпигунів, що живуть серед людей і доповідають владі, коли щось здається підозрілим. Щодня зникають люди, ніхто не повертається.
Хоч я досі не розумію, чому Адама послали шпигувати за мною.
– Здається, ти справив на неї враження.
Я уважніше розглядаю чоловіка на стільці, лише щоб усвідомити, що його костюм прикрашений кількома кольоровими нашивками. Військові відзнаки. Його прізвище вишите на лацкані: «Варнер».
Адам нічого не відповідає. Він не дивиться в мій бік. Його тіло напружене, шість футів
– Що скажеш? – Варнер дивиться на Адама, схиляючи голову в мій бік, його очі танцюють на світлі, він явно розважається.
Адам стискає щелепи.
– Сер.
– Звичайно, – Варнерові несподівано стає нудно. – Чому це я сподівався, що тобі є що сказати?
– Ви