це цілком можливо.
Я волала роками, і ніхто ніколи мене не чув.
– Хіба ти не голодна? – його голос тепер спокійніший, навіть трохи стурбований.
– Ні.
Це слово злітає з моїх вуст, воно лише трохи голосніше за обірваний подих; і я обертаюся. Не маю цього робити, але роблю, і він дивиться на мене. Розглядає мене. Його вуста ледь розтулені, руки-ноги підібрані, а вії опускаються, ховаючи збентеження.
Щось б’є мене в шлунок.
Його очі. Щось не так з його очима.
Я закриваю світ. Замикаю його. Повернути ключ так важко. Темрява ховає мене у своїх складках.
– Гей…
Мої очі різко розплющуються. Ці два розбитих вікна у зовнішній світ наповнюють мій рот битими скалками скла.
– Що таке? – йому не вдається зробити так, щоб голос звучав рівно, тривожна спроба здаватися апатичним зазнала невдачі.
Я концентруюся на прозорому квадраті, що вклинився між мною та моєю свободою. Я хочу розбити це конкретне буття, перетворити його на небуття. Я хочу бути більшою, кращою, сильнішою.
Я хочу бути пташкою, що полетить геть.
– Що ти пишеш? – однокамерник знову говорить.
– Чому ти не відповідаєш мені?
Він надто близько. Надто близько. Надто близько. Ніхто ніколи не був достатньо близько.
Я притлумлюю подих і чекаю, доки він відійде, як усі інші в моєму житті. Концентруюся на вікні й обіцянці того, що може статися. Обіцянці чогось величного, чогось більшого, якоїсь причини, чому це божевілля заполонило мої кістки, якогось пояснення, чому я не можу зробити хоч щось, не зруйнувавши всього. Буде пташка. Вона буде біла з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме. Буде пташка. Вона буде…
– Гей…
– Ти не можеш мене торкатися, – шепочу я. Брешу. Цього я не говорю йому. Він може мене торкатися, цього я не скажу йому ніколи. Будь ласка, торкайся мене, це те, що я хочу йому сказати.
Але дещо трапляється з людьми, які мене торкаються. Дивні речі. Погані речі.
Смертельні.
Я не пригадую тепла обіймів. Мої руки ломить від криги самотності. Рідна мати не могла пригорнути мене. Батько ніколи не грів моїх змерзлих рук. Я живу у світі порожнечі.
Привіт.
Світе.
Ти забудеш мене.
Стук, стук.
Однокамерник підстрибує.
Час брати душ.
Три
Двері відчиняються в безодню.
Там немає ні кольору, ні світла, ні обіцянки чогось іншого, крім жаху на іншому боці. Ні слів. Ні напрямку. Просто відчинені двері, які щоразу означають одне й те саме.
У мого однокамерника є питання.
– Що