до свого 50-ліття я підготував двотомник, видавництво, те ж, що випускало мою першу збірку, логічно запросило його ж до передмови. Він був цікавим співрозмовником, багато читав, багато пам’ятав – його непересічна постать не вивітриться з моєї голови… «Компендіум» – останнє слово, що запам’яталось від нього і дуже йому пасувало…
Як на мене, події почалися з книжки «Правда кличе» Д. Павличка, яку заборонили. Згодом приїзд М. Вінграновського і фільм «Повість полум’яних літ» з Іваном Орлюком. О. Гончар був головою Спілки письменників, а Павло Загребельний редактором літературної газети – звідти публікації на шпальтах літературних статей І. Дзюби, віршів М. Вінграновського і Л. Костенко, В. Коротича, М. Сингаївського, а згодом – В. Симоненка і Б. Олійника, новел Є. Гуцала і В. Дрозда, В. Шевчука, мальованих рецензій Ю. Щербака… А поруч у кіно – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, Л. Осика, А. Войтецький. А в музиці Л. Грабовський, В. Сільвестров, В. Губа, а ще художники – В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Ю. Якутович, С. Данченко, Г. Гавриленко.
«Шістдесятництво» – це цілий материк.
Це була одлига після партійного з’їзду, і напруга всенародних сподівань сублімувалась у творчих пошуках молодої інтелігенції. Та «шістдесятництво» пробилось і в класиків – П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського:
Я буду вчитись у вас, молоді поети,
Але й вчитиму вас…
Я вчився в Москві (1962–1964 pp.), коли їхав з Києва, мене завжди проводжали десятки людей, згодом я дізнався, що це були «шістдесятники» і широкий загал людей чекав жертовності і серед поетів, найбільше ними були поети-мученики Василь Симоненко і, особливо, Василь Стус.
Миколу Вінграновського я любив особливо. Дивовижно красивий, наче легінь з іншої планети – улюбленець дівчат, з неповторним тембром голосу, бракувало йому одного пальця на руці (націоналістам він розповідав, що це йому одрубали комуністи, а комуністам натхненно розказував, що виною цьому «УБН» – українські буржуазні націоналісти). Розповіді його були фантастичні, правду від вигадки було відрізнити важко. Особливо коли не обходилось без чарочки. Образи його поезії були органічними і модерними, мислив він розлого і простористо. Він жив у моїй кімнаті на Білоруській, 15, коли я вчився у Москві…
З критиків найбільше любив найталановитішого І. Дзюбу, з музикантів – Л. Грабовського, з художників – Ю. Якутовича.
Алла Горська взяла шефство над нашою сім’єю (І. Драч, М. Луцишин). Ходила зі мною в лікарню, де родила Марійка Максима, проводжала нас в Теліжинці до батьків. Досі вона стоїть у снігу – розкотисто весела, дивовижно красива і незнищима…
Зараз знову вигулькнула фальшива стаття, яку начебто Д. Павличко, В. Яворівський і я писали про В. Стуса. Років двадцять тому В. Яворівський ходив на суд і довів, що це фальшивка комуністів. Зараз знову вона комусь потрібна, хіба демократам. Я тепер знайшов свою видавничу рецензію 1968 року на першу книжку Василя Стуса «Зимові дерева». Надрукую в тритомнику…
Я написав передмову до дитячих віршів І. Світличного. Книжечка вийшла. Чому цієї