зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась… Ні. Чекати до ранку не треба.
– Насте… Чуєш?
Вона розплющила каламутні очі:
– Котра година?
– Не має значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.
– А це хто? – спитала вона й кліпнула.
– Перестань, – я подивилася докірливо. – З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер…
Настя позіхнула й глянула на годинник:
– Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.
Павлик просунув голову у відчинені двері.
– Насте! – простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. – Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я…
– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусідка. – Зачини двері, май совість.
І натягла на голову ковдру.
Розділ третій
Портал
Я зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.
Я стояла й дивилася на Москву.
Переді мною лежало величезне місто… чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.
Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі – та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.
Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити – крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…
Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.
– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.
Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» – якраз під знаком «Зупинку заборонено».
– Хочеш викинути цю штуку? – він дивився на амулет.
Така думка в мене теж з’являлася.
– Річ не в ньому, а в тобі, – сказав він серйозно. – Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка… Сама знаєш краще за мене.
– І якщо я його викину…
– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.
Він більше не усміхався.
Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».
– Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.
– Подивись, –