вигадана, так вона ускладнювала йому життя.
Здавалось би, усе ясно: він обрав професію і знайшов місце роботи, яке його мінімально обтяжувало, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевілля, взагалі не має права віддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участі в справах родинної фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.
Але ясності нема: щоденна шестигодинна служба – перешкода незрівнянно більша, ніж періодичні відвідини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Феліції, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозуміло, служба давала йому деяку – принаймні фінансову – незалежність од батька. Але цим ніяк не пояснюється, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на відпустку з половинним окладом, але на пенсію, що забезпечила б його не гірше, виходити не хотів. Очевидно, ще щось утримувало його в конторі.
Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотілося б «вивільнити весь свій час для літератури». річ у тім, що Кафка не бажав стати письменником професійним. як митцю це йому б нічого не дало («…навіть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», – зізнався він якось Бродові), але це могло позбавити права власності на те, що виходило з-під його пера. Він прагнув володіти своїми творіннями неподільно: адже писав він тільки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тільки «складався з літератури», а був також прив’язаний і до життя… якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш з’ясована, то цього ніяк не сказати про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього – все, а з другого – ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступні читачам уже після його смерті: «Процес» – в 1925 році, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нині спадщина письменника (здається, вже повністю зібрана) складає десять грубих томів: крім романів, новел, притч, афоризмів, начерків, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мілени» (їхній адресат – подруга Кафки, чеський літератор і перекладачка М. Єсенська), «Листи до Феліції» (їх основні адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші – такі, як «Перетворення», «у виправній колонії», але є й зовсім крихітні на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, тому що справжній Кафка – це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками