двері за ним зачинились, Примаков опинився в коридорі, що був застелений килимом. Не скажеш, що комполку розгубився або був вражений: усі знали вдачу комдива. Муравйов був грубий, мов скеля, цілеспрямований, наче вітер, суперечливий, як сон. Зараз командира червоних козаків непокоїло дещо інше. Невже він, Віктор Сергійович Примаков, військовий у другому поколінні, чий дід був звичайним кріпаком, тепер став м’якодухим? Може, справді до ворога не треба мати ніякого співчуття, бо ж це двобій видів в еволюції суспільства? Виживе сильніший, адже за ним – правда. І годі забивати собі голову думками про жалість до класового супротивника, позаяк лише повне винищення ворога може принести бажаний результат.
Примаков занурився у свої думи. На його худорлявому обличчі було видно кілька міток, які залишили в боях ворожі шаблі. На морозі ці відмітини побіліли, стали схожі на накладений грим. Невеликий ніс із горбинкою, вузьке підборіддя і довга шия – Віктор Сергійович був трохи довготелесий, тому іноді горбився. Ось і зараз він зігнувся й повільно йшов, занурений у безодні свідомості, поки не вийшов до Царської площі. Ці місця були йому знайомі. Ще до всіх потрясінь у країні він, київський юнкер, гуляв по Царському саду з молодими жінками, котрі задивлялися на високого і статного юнака. Тоді його хребет ще не гнувся від тягаря років, а чисте обличчя було схоже на незаймане полотно. Високий, на півголови вищий за будь-якого свого однокурсника, Примаков проводив по алейці під руку панянок з Київського інституту шляхетних дівчат, у якому навчалися дочки почесних громадян, купців 1-ї гільдії та іноземців. Вони йшли статечно, тримаючи в руках легкі мереживні парасольки, а літній вітер грався із невагомою тканиною. Саме в один із таких днів, призначених для прогулянок, Примаков і побачив Її. Вона стояла біля чавунної лави, трохи опущені очі втупилися в зелену галявину, але здавалося, що її погляд блукає глибше від земних безмірів, у далях, що недоступні звичайним людям. Що вона шукала в тих глибинах? Чому так застигла, ніби відкривала істини, недоступні іншим смертним? Чому на гарному обличчі відбилися водночас печаль і захват? Віктор Сергійович, мов причарований, підійшов до жінки, назвав себе і запитав, чи може він чимось їй допомогти. Вона підвела на нього свої великі очі, уважно подивилася і всміхнулася. Того вечора вони гуляли допізна, вдихаючи свіжий аромат зеленого Києва, поки їхні тіні не розчинилися в нічній темряві.
– Стривай! Як я міг забути! – голосно сказав сам до себе командир червоних козаків Примаков.
Він різко розвернувся і попрямував вулицею до знайомої адреси. Кілька хвилин – і він знайшов потрібний під’їзд, знайшов відомі йому двері, постукав. Ніхто не відчиняв, тож він узявся стукати наполегливіше. Зрештою замок зойкнув залізом, ключ кілька разів прокрутився, і перед Примаковим постала Ганна Дмитрівна Вітко.
– Ганночко! – вигукнув Примаков і здивовано подивився на жінку, наче бачив її вперше.
– Боже ти мій, Віктор Сергійович! Як так? Як ти сюди прибув? Що привело? – затараторила Ганна Дмитрівна, стоячи на порозі. А придивившись пильніше, замовкла