дніпровські схили. Петлюра сконцентрувався на мапі, водив по ній пальцем, навіть щось тихо шепотів. Згодом підвів очі на Вітка, зітхнув. Його правильне обличчя з рівним підборіддям, ледь помітними вилицями на худорлявому обличчі й прямим носом виглядало напрочуд умиротвореним. У якусь мить Павлу Гавриловичу здалося, що Петлюра чи то байдужий до того, що відбувається, чи глибока віра обплела корінням його серце, проникла у найпотаємніші куточки душі, туди, куди не дістане ревіння гармат і галас червоних. Утім, віру й нерозсудливість часто плутають, – вирішив Вітко, не до кінця розуміючи реакцію Петлюри.
– Якщо ви гадаєте, що це кінець, то помиляєтеся, – сказав Петлюра, помітивши осудливий погляд Павла Гавриловича.
– Тоді що це?! – не витримав урешті Вітко.
– Це просто черговий день боротьби, – відповів Петлюра, знову схилившись до мапи.
Павло Гаврилович подумав, що він теж борець; він теж готовий кинутись у полум’я, тому що не може відсиджуватися в окопах; він теж воїн, – але де та нитка сенсу, яка утримає все на вазі? Якесь важке, свинцеве відчуття з’явилося у його грудях, немов весь цей потік думок матеріалізувався в металі, а тепер охолонув і тиснув на серце. Так, він не боягуз, але чи варто боротися, коли ставка в грі – сила-силенна людських життів і цілком реально програтися вщент? Де знайти мотиви, достатні для того, щоб переважити звичайну математику: ворогів – тьма, а їх – мало? Тут Петлюра, неначе зрозумівши, що напружене мовчання заважає справі, підняв голову від мапи.
– Ось якщо я зараз скажу, панове, то не помилюсь. Ви гадаєте, що я не боюся? Ні, ще й як боюся! Гадаєте, що не боюся завтрашнього дня? Ох, як боюся! Чи сумніваюсь я у своїх силах? Ще й як! Проте знаю: якщо піддамся немічності й жаху, то не буде кому воювати. Моя війна не руйнує, а творить – ту Україну, яку хочуть у мене забрати. Я просто… Я просто не можу інакше!
Ситуація була така складна, що офіцери мовчки вислухали Петлюру, який на останніх фразах утратив самовладання і став схожий на звичайного собі чоловіка: у його очах хвилювалося море страху, голос затремтів, а обличчя перекосила гримаса болю. Несподівано для себе Вітко підвищив голос:
– Я згоден. Ще не розумію, чому, але згоден. І нехай буде, як буде!
Петлюра ледь усміхнувся йому у відповідь, а Мозоров легенько штовхнув у плече, мовляв, друже, он як тебе пройняло. Вони ще поговорили близько години й урешті вирішили виділити кілька десятків петлюрівських гайдамаків, найбільш боєздатних бійців, і на чолі з Павлом Гавриловичем спорядити двісті п’ятдесят чоловік на оборону Ланцюгового. Коли українські офіцери розходилися, темна рідина вечора вже хлюпотіла за вікном, фарбуючи в димчасті барви невисокі будівлі, жилаві дерева, худі стовпи та випадкових перехожих. Ці останні боязко пропливали пустельними похмурими проспектами, мов риби в темряві, готові за найменшої небезпеки пірнути у глибину провулка й сховатися у мулистих сутінках підворіття.
Павло Гаврилович поквапився за місто,