і. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.
Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а 1926-го написала свій шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була її перша робота, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценована – під назвою «Алібі» – і успішно театралізована на одній із лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетніша п’єса письменниці, була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.
У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірки оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.
Моїй матері
Розділ перший
Я їду в Стайлз
Останнім часом значний інтерес громадськості до так званої «справи Стайлзу» трохи притих. Утім, попри всю її сумнозвісність, мій друг Пуаро та й сама родина Кавендіш попросили мене описати всі подробиці тієї історії. Сподіваємося, що це раз і назавжди покладе край чуткам, які ширяться й досі.
Отож я коротко окреслю обставини, що зв’язали мене з тією справою.
Через інвалідність мене відправили з фронту, і, провівши декілька місяців у доволі похмурому санаторії, я отримав ще місяць на оздоровлення. Близьких родичів чи друзів у мене не було, отож я саме намагався вирішити, чим зайнятися, коли випадково зустрів Джона Кавендіша. Багато років я майже не бачив його. Насправді взагалі його добре не знав. Джон був на добрих п’ятнадцять років старший за мене, хоча на вигляд навряд чи можна було дати йому сорок п’ять. Однак підлітком я часто відвідував Стайлз, маєток його матері в Ессексі.
Ми приємно погомоніли про старі часи, й наприкінці він запросив мене провести відпустку в Стайлзі.
– Матінка буде рада побачити тебе знову. Минуло стільки років!
– А мама добре тримається? – запитав я.
– О так! Ти, певне, знаєш, що вона знову одружилася?
Боюсь, що я не зміг приховати свого подиву. Коли місіс Кавендіш одружилася з Джоновим батьком, удівцем із двома синами, – то була красива жінка середнього віку, наскільки я пам’ятав. Тепер їй мало б бути не менше сімдесяти. Перед очима виник образ енергійної та владної особистості, дещо схильної до благодійництва й публічної слави, яка любила відкривати базари, граючи роль покровительки. Жінка вона була щедра й володіла значним статком.
Заміський особняк Стайлз-Корт містер Кавендіш придбав ще на початку подружнього життя. Чоловік настільки перебував під впливом своєї дружини, що, помираючи, заповів їй особняк і значну частку своїх прибутків, хоча такий розподіл був несправедливим щодо двох його синів. Але мачуха завжди була великодушна до них. Вони були ще надто малі, коли батько одружився вдруге, і завжди ставилися до неї як до рідної.
Молодший брат Лоуренс був вразливим юнаком. Він вивчився на лікаря, але невдовзі повернувся додому, відмовившись від медицини на користь власних літературних амбіцій. Однак його вірші ніколи не переслідував успіх.
Джон певний час мав адвокатську практику, але зрештою віддав перевагу більш спорідненій праці місцевого сквайра. Він одружився два роки тому й перевіз дружину в Стайлз. Хоча в мене закралася підозра, що Джон волів би, щоб мати збільшила йому виплати і він зміг жити окремо. Проте місіс Кавендіш подобалося планувати все самій, а інші мали підлаштовуватися під неї, адже тут вона міцно тримала в руках віжки, тобто гаманець.
Джон зауважив, що мене здивувала новина про материн шлюб. Він сумно усміхнувся.
– Клятий пройдисвіт! – сердито буркнув він. – Скажу тобі, Гастінґсе, це таки ускладнило наше життя. А Іві… пам’ятаєш Іві?
– Ні.
– А, мабуть, вона прийшла пізніше. Це – мамина помічниця, компаньйонка, майстриня на всі руки. Віддана добра Іві! Не надто гарна чи молода, та серце з перцем, якою створив її Бог.
– Ти збирався щось сказати мені…
– А, про того типа. З’явився нізвідки, удав із себе троюрідного чи якогось там брата Іві, хоча вона не надто охоче визнає цю спорідненість. Мужик – повний чужинець, це всім зрозуміло. Має велику чорну бороду і в будь-яку погоду носить черевики з лакованої шкіри. Але матінка одразу ж відчула до нього симпатію. Вона найняла його секретарем. Сам знаєш, вона постійно керує сотнею благодійних організацій.
Я кивнув.
– Та,