визначення.
– Ви ж не думаєте, що Паркер – та особа, яку ми шукаємо? – запитав я.
– Дуже схоже на те. Він вочевидь підслуховував під дверима, коли ви вийшли. Пізніше міс Екройд наштовхнулась на нього зогинцем біля дверей, коли заходила до кабінету. Припустимо, він спробував знову, коли вона була вже далеко. Заколов Екройда, замкнув двері зсередини, відчинив вікно, виліз із кабінету та прокрався до бокових дверей, які заздалегідь відчинив. Як вам таке?
– Проти цього є лише один факт, – повільно промовив я. – Якби Екройд дочитав той лист після мого відходу, як він планував, то не бачу сенсу в тому, що він продовжував сидіти далі та прокручувати все у своїй голові ще годину. Він би відразу покликав Паркера, звинуватив його та здійняв би добрячий галас. Пам’ятайте, Екройд був холериком.
– Можливо, саме тоді він не мав часу дочитати лист, – висловив здогад інспектор. – Ми знаємо, що хтось був з ним о пів на десяту. Якщо той відвідувач з’явився відразу після вас, а потім, коли відвідувач пішов, міс Екройд зайшла побажати доброї ночі, він не зміг би повернутися до листа майже до десятої години.
– А телефонний дзвінок?
Може, Паркер його зробив перед тим, як подумав про замкнені двері та відчинене вікно. Потім він передумав чи запанікував, тож вирішив сказати, що нічого не знає. Запевняю вас, так і було.
– Та-ак, – протягнув я із сумнівом.
– У будь-якому разі можна з’ясувати правду про дзвінок на телефонній станції. Якщо його з’єднали звідси, то не розумію, як хтось інший, крім Паркера, міг зателефонувати. Зважаючи на це, він – наш. Але тримайте все в таємниці. Не тривожитимемо його, доки не зберемо всіх доказів. Я нагляну, чи не припуститься він помилки. А на позір зосередимося на вашому таємничому незнайомцеві.
Він підвівся із крісла біля письмового столу, де сидів, широко розставивши ноги, і підступив до нерухомого тіла у кріслі.
– Нам повинна дати підказку зброя, – зауважив він, спрямувавши погляд угору. – Це щось зовсім унікальне, як на мене. Антикварна річ.
Він зігнувся, уважно вивчаючи руків’я, і я почув задоволений вигук. Потім, дуже обережно, він притиснув руками трохи нижче від руків’я та витягнув лезо з рани. Все ще тримаючи зброю так, щоб не торкатися руків’я, він помістив її в широку порцелянову чашу, яка прикрашала камін.
– Так, – видав він, кивнувши. – Справжній витвір мистецтва. Таких небагато.
Це була справді гарна річ: вузьке конусоподібне лезо під руків’ям із вишуканим металевим переплетенням скрупульозної ручної роботи. Він обережно торкнувся леза пальцем, перевіряючи його гостроту, й зобразив оцінювальну гримасу.
– Боже, яке лезо, – вигукнув. – Навіть дитина могла б угородити його в людину, наче в масло. Небезпечно мати таку іграшку.
– Можна я зараз належно огляну тіло? – запитав я.
Він кивнув.
– Уперед.
Я провів ретельне обстеження.
– І? – поцікавився інспектор, коли я завершив.
– Не обтяжуватиму вас науковими термінами, – почав я. – Прибережемо це для розслідування.