півроку. Схоже, її мучили кошмари. Ти сам щойно визнав, що вона не могла заснути.
– Твій діагноз? – спокійно запитав я. – Нещасна любов, гадаю?
Моя сестра похитала головою.
– Муки совісті, – із насолодою вимовила вона.
– Муки совісті?
– Так. Ти не повірив мені, коли я говорила, що то вона отруїла свого чоловіка. Тепер я впевнена як ніколи.
– Не думаю, що ти мислиш логічно, – сказав я. – Насправді, якби жінка наважилася на такий злочин, як убивство, то холоднокровно насолоджувалася би плодами свого вчинку, не переймаючись такою дурнуватою сентиментальністю, як докори сумління.
Керолайн похитала головою.
– Може, такі жінки й існують, але місіс Феррас до них не належала. Вона була клубком нервів. Нестримне бажання змусило її позбутися свого чоловіка: вона була не з тих, хто здатний витримувати страждання. А немає жодних сумнівів, що дружина такого чоловіка, як Ешлі Феррас, невимовно страждала…
Я кивнув.
– І відтоді те, що вона скоїла, переслідувало її. Не можу не жаліти її.
Сумніваюся, що Керолайн хоч трохи жаліла місіс Феррас за її життя. Тепер, коли жінка перенеслася туди, де (ймовірно) не зможе носити паризьких обновок, Керолайн готова дозволити собі ніжні почуття жалю та розуміння до неї.
Я запевнив їй, що сама думка про це – безглузда. Я мусив наполягати, бо в душі й сам погоджувався принаймні з частиною сказаного. Але недобре, що Керолайн осягнула істину просто натхненна здогадками. Я не збирався заохочувати таке. Вона пройдеться селом, розповсюджуючи свою точку зору, а всі вважатимуть, що її підґрунтя – медична інформація від мене. Життя – це випробування!
– Дурниці! – вигукнула Керолайн у відповідь на мої критичні зауваження. – Ще побачиш. Ставлю десять фунтів проти одного, що вона залишила лист-сповідь.
– Вона не залишала ніякого листа, – зопалу кинув я, не подумавши, чим обернеться для мене це зізнання.
– О! – видала Керолайн. – То ти таки цікавився, еге ж? Джеймсе, я впевнена, глибоко в душі ти вважаєш так само, як і я. А ти старий і хитрий лис!
– Завжди варто припускати можливість самогубства, – відкарбував я.
– Буде розслідування причин смерті?
– Можливо. Це залежить від багатьох речей. Для розслідування достатньо, щоб я з абсолютною впевненістю констатував, що надмірну дозу випито випадково.
– А ти абсолютно впевнений? – проникливо запитала сестра.
Я не відповів. Просто встав з-за столу.
Розділ другий. Хто є хто у Кінґз-Ебботі
Допоки продовжу розповідати про те, що я сказав Керолайн і що вона сказала мені, було б добре, щоб ви мали хоч якесь уявлення про нашу, так би мовити, місцеву географію. Наше село Кінґз-Еббот, гадаю, схоже на будь-яке інше село. Найближче велике місто – Кранчестер – від нас за дев’ять миль. У нас є велика залізнична станція, невеличка пошта й два «Універмаги», що конкурують між собою. Працездатні чоловіки зазвичай іще замолоду вирушають із нашого села на пошуки кращої долі, а тут проживає багато самотніх леді та військових