– Українська Народна Республіка, здійснюється віковічна мрія українського народу. Павло Губенко не хапається за гвинтівку, але бере участь в її розбудові на найболючішій ділянці фронту боротьби. З його загостреним почуттям доброти і співчуття людям, розумів, що займається своєю справою. Україна палає, навкруги стільки горя, стільки бід, – як лікареві не кинутися людям на допомогу?
Допомагав ділом і словом, організовуючи медичне обслуговування воїнам УНР. Обслідував госпіталі, працював у поїздах, завалених тифозними хворими. І по-доброму блазнював – підіймав настрій пораненим, підбадьорюючи їх анекдотами, байками, комічними імпровізаціями, на які був майстром. Чи не тоді, відчувши лікувальну силу свого гумору, збагнув, що можна смішно не тільки говорити, але й писати, тоді тебе почує ще більше людей?..
То ж не дивно, що і початок його творчості припадає на ці часи.
1918 року Павло Губенко дебютує як письменник у київському журналі «Реп’ях» під псевдонімом М. Михайлович. Дебютує памфлетом, написаним у дусі підтримки УНР. У ньому головними персонажами виступають – хто б ви думали? – Ленін і «красногвардеец» Дуракін. Дуракін – це колишній царський полковник Муравйов, якому Ленін надав звання «красногвардейца» й послав завойовувати Київ. Перший бій з військами Муравйова відбувся, як відомо, під Крутами…
Відступаючи разом з петлюрівським військом, він опиняється у Кам’янці-Подольському і друкує у номері газети «Народна воля» від 2 листопада 1919 року явно не розважальне есе «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом «П. Грунський».
Ця і подальші публікації були його спробами зорієнтуватись самому і зорієнтувати українців, у яких вибито ґрунт з-під ніг, у важливому історичному моменті життя. Тон розмови у фейлетоні начебто баламутний, швидше – саркастичний, але зміст її серйозний, сповнений співчуття до людини, що потопає у молоху історії, просвіщає її…
Даючи панораму подій, що відбувалися в Україні, П. Грунський уїдливо засуджує «демократичні реформи» денікінщини, яка повертала народ до старого світовлаштування. Читаймо: «Зібрати сход! Зібрали. Хто хоче землі – вперед! Більшість землі не хочуть – не ворушаться. Дехто виходить. Але (отут-то виявляється знання сільської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І всі безземельні або малоземельні. Викликають. Виходять. Ділять… Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває… Буває інколи, що шомпол ламається, тоді беруть новий. Хто більше добивався, тому більше й дають… А свобода зібрань яка! Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь Добрармії. «Зібрання» поголовні!..»
Далі П. Грунський розвінчує гетьманщину на службі у німецьких окупантів: «Було таке у нас: величезне чортзна-що.
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським. Гетьманом всієї України. Привели його німці. Посадили. Посиділо, накапостило… Впало…