неділі вилежувався відпочиваючи.
– Люди кажуть, ніби він посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак і додав: – Та люди багато чого базікають…
Турбйорн не розумів до пуття, про що мова, однак почервонів мов буряк. Коли Аслак покепкував з його ніяковості, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехізис і заходився читати.
– Ага, втішайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобі Сюньове як своїх вух…
Минуло кілька днів. Турбйорн, гадаючи, що недільна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матері:
– Хто така Сюньове Сульбакен?
– Маленька дівчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.
– І вона має луб’яну спідницю?
Мама вражено глянула на сина.
– Що це ти вигадав?
Турбйорн відчув, що бовкнув дурницю, і замовк.
– Гарнішої дитини ще світ не бачив, – додала матір. – Такою вродою обдарував її Господь за ніжну й ласкаву вдачу та за старанність до науки.
Так Турбйорнові вдалося вивідати дещо про Сюньове Сульбакен.
Одного дня Семун працював у полі з Аслаком, а повернувшись увечері додому, сказав синові:
– Щоб я тебе більше не бачив з тим наймитом!
А що Турбйорн на його слова й вухом не повів, за якийсь час додав:
– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!
Відтоді хлопчик терся біля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синові березової каші й замкнув у хаті. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.
Однієї неділі – батько саме був у церкві – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися сніжками.
– Досить, – заскиглив малий. – Мені боляче! Кидаймо краще в щось інше…
Аслак одразу пристав на пропозицію. Спершу вони жбурляли сніговими кульками в струнку смерічку біля комори, потім – у ворота комори, а тоді – у вікно.
– Не в саму шибку цілься, а в лиштву, – порадив Аслак.
Однак Турбйорн таки поцілив у шибку й зблід.
– Пусте, хто про це довідається? – заспокоїв Аслак. – Прицілюйся ліпше.
І знову посипалася шибка.
– Не хочу більше жбурляти!
Тієї миті з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інґрід.
– У неї кидай! – під’юджував хлопчину Аслак.
Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снігом у сестру. Дівчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матір і звеліла вгомонитися.
– Жбурляй, жбурляй! – шепотів на вухо Аслак.
Турбйорн уже розійшовся – не спинити.
– Ти геть з глузду з’їхав! – крикнула матір і кинулася до сина, намагаючись його упіймати.
Та де там! Турбйорн утікав, вона наздоганяла – так і гонили подвір’ям; Аслак реготав, матір погрожувала всіма карами на світі. Нарешті таки схопила хлопчиська в сніговій кучугурі й вже занесла, було, руку, щоб добряче відлупцювати неслуха, як той огризнувся:
– А я все одно битимуся! Тут усі б’ються!
Матір, вражена, опустила руки, глянула малому в вічі.
– Знаю,