він пробіг сьогодні якихось двадцять п’ять миль? Дурниці! Немає нічого шкідливішого для коней, ніж відпочинок. Від нього вони дохнуть швидше, ніж від будь-чого іншого. Ні, ні, поки я тут, він у мене щодня буде тренуватися принаймні чотири години.
– Справді? – дуже серйозно спитала Кетрін. – Але ж це вийде по сорок миль у день!
– Сорок, п’ятдесят – яка різниця? Отже, завтра їдемо на Ленсдаун. Пам’ятайте, я в вашому розпорядженні.
– Як це буде чудово! – обернувшись, вигукнула Ізабелла. – Кетрін, люба, я вам майже заздрю. Але боюся, брате, третій сідок тут не поміститься.
– Третій? Авжеж! Я приїхав до Бата не для того, щоб катати тут своїх сестер. Про тебе подбає Морланд.
Це спричинилося до обміну люб’язностями між тими, хто йшов попереду. Але Кетрін не розібрала ані подробиць, ані кінця їхньої балачки. Міркування її супутника, вичерпавши тему, що їх пожвавлювала, обмежувалися тепер лише короткими й рішучими прихильними або неприхильними відгуками про зовнішність жінок, яких вони зустрічали по дорозі. З ввічливістю й повагою, як і годиться юній дівчині, котра не наважується мати власну думку, що відрізняється від думки самовпевненого чоловіка, особливо стосовно жіночої краси, Кетрін слухала й погоджувалася, аж доки не наважилася змінити тему розмови, поставивши питання, яке давно висіло в неї на язиці:
– Ви читали «Удольфо», містере Торп?
– «Удольфо»?! О Господи! Хто завгодно, тільки не я! Я ніколи не читаю романів. У мене достатньо інших справ.
Кетрін, прикусивши язика і збентежившись, хотіла вже вибачитись за своє питання. Але він її випередив, сказавши:
– Романи сповнені дурниць і нісенітниць. Після «Тома Джонса» не було жодного хоч трохи пристойного – хіба що «Чернець». Цими днями я його прочитав. Усі інші такі безглузді.
– На мою думку, вам би обов’язково сподобався «Удольфо», якби ви його прочитали. Це дуже цікава книжка.
– Ні, їй-богу, це не для мене. Якщо я коли-небудь візьмуся за роман, то тільки за той, який написала місіс Редкліфф. Їх принаймні цікаво читати, і в них є жвавість і природність. Їх варто читати.
– Але «Удольфо» написала, здається, місіс Редкліфф, – нерішуче сказала Кетрін, побоюючись його образити.
– Не може бути! Невже? О, так, так, я згадав. Я мав на увазі іншу безглузду книжку, що написала та жінка, через яку було стільки метушні та яка вийшла заміж за французького еміґранта.
– Мабуть, ви кажете про «Каміллу»?
– Саме так! Скільки в ній неприродного й безглуздого! Старий гойдається на гойдалці! Якось я взяв перший том, погортав його і одразу збагнув, що це мені не сподобається. А втім, ще не бачивши цієї книжки, я здогадався, яке це безглуздя. Коли я почув, що вона вийшла заміж за емігранта, я зрозумів, що цей роман мені ніколи не здолати.
– Я його не читала.
– Ви нічого не втратили, можу вас запевнити. Більшої дурниці годі собі й уявити. У ній нічого й немає, окрім старого, який гойдається на гойдалці та вчить латину. І більш нічого, клянуся!
Ці критичні висловлювання,