Матерями всех чудес на свете.
В плоскость неба с глобуса летели мы —
Белые апостольские дети.
И бросалось солнце вслед щеночком рыжим,
И от смеха в кровь рассекались губы.
Горизонт в морозной дымке, становясь всё ближе,
Отдалялся, как цветное фото жаркой Кубы.
В туристическом журнале… Так звезда вертепа
Вносит святки в будней серые шинели.
Статика сарматских баб как способ темпа
Космоса – от компаса шалела.
Хлопья снега вскормлены метелями —
Матерями всех чудес на свете.
В плоскость неба с глобуса летели мы —
Белые апостольские дети.
Душа – как скрипка: то в пыли она,
То вдруг страдает на высокой ноте.
Не думай о годах – ещё струна,
Влюбись в меня пронзительно в субботу.
Душа – как рифма: ищет дом и свет,
Век странствуя от строчек, строф – к поэмам.
Пусть хорошо, где нас с тобою нет, —
Влюбись в меня в Париже и Сан-Ремо!
Ты отдохни, как розу не сорву,
Ведь у меня лишь чуб от Одиссея…
Так хочется душе, как божеству,
Чтобы молились на неё и с нею.
Це просто – я.
Мій подих на землі,
Де вартість міряють і словом, і ділами.
Де рідну пісню стережуть джмелі
І небо святить долі поміж нами.
А сонце плине незбагненним вирієм.
Купає в літі води наших мрій.
Хай сіячі лани пшеничні вимріють.
Й хлібину свіжу замедовить рій.
Тетяна Дзюба
Дзюба, Татьяна Анатольевна – украинская писательница, литературовед, переводчик, журналист, учёный – доктор наук по социальным коммуникациям, профессор, академик Национальной Академии наук высшей школы Казахстана.
И Академии литературы, искусства, коммуникации (Франкфурт-на-Майне – Берлин).
Член Национального союза писателей Украины (с 2002 года).
Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі
а капельним співом над соборами сімома,
як на відстані подиху чорно і всюдисущо
розпросторює крила пес летючий Сімаргл.
Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі,
штиль розколюєш диханням і танками свіч.
Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі,
у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.
Ти приходиш, як вибір без вибору,
ти приходиш – так справджують вироки
за печатями сімома,
повкидавши ключі у вирій
чи сховавши на дні безокому,
Перелесником, перелячищем, цокотом
по бруківці підків – на щастя,
по розколинах дзвону – на сполох,
ти вплітаєшся у позачасся,
як мотив уплітаєшся в скоєне.
Бути квартиронаймачем полишених печер, мушель, щільників, келій цього міста. Залишати відбитки тіла у м'яких фотелях, знаки на підлозі та глевкому глеї, продукувати світлини, щоразу підтверджуючи власну зникомість. Відчувати фізичну присутність у переповнених електричках. Розглядати наскельні розписи у дзеркалах, особисте зображення на чужих полотнах. Клонувати ранки-дні-вечори-ночі, доки не з'явиться вміння не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку.
Ескадрильї мальків пересрібнюють небо, глибше вудок антен та мілкіше сонячного дна. Зграйка срібних пташок перелітає дощ, вище зерен шамких листопада, нижче мрії Ікара і дня. Тут, у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.
Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха.
Там, де немає, мій друже, віри – немає страху.
Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі.
Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.
А треті півні склюють зірниці вогнем і криком.
Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих.
Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі:
«Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю,
Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію.
Здавалось,